Захворіла теща, через тиждень померла.
Забираємо тестя до себе, благо місце є.
У тещі був пес, просто чорний кудлатий страшко. Забрали і його, собі на горе. Все гризе, дітей покусує, на мене огризається, паскудить, гуляти його треба виводити удвох, як на розпірці. Викликав кінологів, грошей давав без ліку – щоб навчили, як з ним обходитися. Все без толку… Кажуть, простіше приспати…
Тесть вирішив, собачка помре, тоді і йому пора. Залишили. Діти ходять влітку в джинсах, з довгими рукавами: покуси від мене ховають, шкодують дідуся.
До осені зовсім кранти прийшли, озвірів, гризе на собі шкуру, виє.Виявляється, його ще й треба стригти. Об’їхали всі салони, ніде таких злісних не беруть.
Нарешті знаючі люди вказали одного майстра…
Приводжу.
Затягують.
Кобель рветься, як скажений. Виходить молоденька дівчинка крихітних розмірів. Так і так, кажу, будь-які гроші, хоч під наркозом (а сам думаю, щоб він здох під цим наркозом, сил уже немає).
Бере з рук повідець, велить прийти рівно за десять хвилин десята, і спокійнісінько веде його.
Приходжу як велено.
Дивлюся, ця дівчинка вистригає шерсть між пальцями у шикарного собакера. Той стоїть на столі, прямо, гордо, не рухаючись, як лейтенант на параді, в роті у нього гумовий помаранчевий м’ячик. Я аж задивився.
Тільки коли він на мене очі скосив, зрозумів, це і є мій пес.
А дівчинка мені й каже:
– Покажу, як йому треба чистити зуби і вкорочувати кігті.
Тут я не витримав – які зуби!
Розповів їй всю історію, як є.
Вона подумала і каже:
– Ви повинні вникнути в його становище. Вам відомо, що його господиня померла, а йому – ні. У його розумінні ви його з дому вкрали під час відсутності господині й насильно утримуєте. Тим більше, що дідусь теж сумує. І раз він втекти не може, намагається зробити все, щоб ви його з дому викинули. Поговоріть з ним по-чоловічому, поясніть, заспокойте.
Завантажив я кобеля в машину, поїхав прямо в старий тещин будинок. Відкрив, там порожньо, пахне нежитловим. Розповів йому все, показав. Пес слухав. Не вірив, але не огризався. Повіз його на кладовищі, показав могилку. Тут підтягнувся тещин сусід, своїх відвідував. Відкрили пляшку, пом’янули, псу запропонували, знову розговорилися. І раптом він ЗРОЗУМІВ! Морду свою задер і завив, потім ліг біля пам’ятника і довго лежав, морду під лапи заштовхав. Я його не квапив. Коли він сам піднявся, тоді і пішли до машини.
Домашні пса не впізнали, а дяк впізналися, так відразу і не повірили.
Розповів, як мене дівчинка надоумила, і що з цього вийшло. Син дослухати не встиг, вдягає куртку, ключі від машини, просить адресу салану.
– Навіщо тобі, – питаю.
– Тату, я на ній одружуся.
– Зовсім здурів, – кажу. – Ти її навіть не бачив. Може, вона тобі і не пара.
– Тату, якщо вона перейнялася становищем собаки, то невже мене не зрозуміє?
Коротше, через три місяці вони і одружилися. Зараз підростають троє онуків. А пес? Вірний, спокійний, слухняний, неймовірно розумний літній пес допомагає їх няньчити. Вони йому ще й зуби чистять вечорами…
Недарма кажуть, що собаки вірні і дуже розумні тварини. А розмовляти… так з усіма треба розмовляти і пояснювати свою точку зору, тоді і життя стає помітно кращим.
