Хоча й не люблю згадувати старі часи, але років так із 30-35, коли у Житомирі справно працювало 2-3 комунальні бані, новина про барона і про парк його імені розлетілася б за два – три тижні.
І всі знали б про “це хто” і не було б отакої “мучки”, яку називають діалогом у ФБ.
Справді, кампанія із перейменування назви парку була досить тривалою, проходила вона у важкі часи, коли країна фактично воювала, коли “ковідний жах” невпинно забирав щодня по кілька життів наших городян. Сьогодні відчувається, що тема Шодуара “здохла”, оскільки досі у Житомирі немає установ та організацій, які культивували б місцеву історію та спонукали б містян до роботи над своєю історією.
Тут можна багато чого сказати, хоча (по-моєму) Фейсбук – це не місце для подібних дискусій, бо й дискусією назвати “перепалку” десятка чи двох “постів” НЕ МОЖНА. Але ж у Житомирі й досі немає місцевого музею історії міста. Залишилася після смерті Г.П.Мокрицького його чимала спадщина, яку можна було б використати для стимуляції ось таких процесів, про які тут йде мова.
Сяк-так, на рівні епізодичних екскурсій того ж Г.Л.Махоріна у місті проходять екскурсії для любителів, які закохані чи просто вважають за потрібне знати історію свого міста. Воно в останні десятиліття добряче занехаєне, а його розвиток відчутно тупцює на місці. Але ж воно наше, рідне і від цього нікуди не подінешся. Шкода, що така важлива тема. яка порушена ось на цій сторінці, на цій же сторінці і залишається.
Аби додати певного конструктиву і внести пропозицію, можу сказати, що вже завтра, 18 квітня, о 17-й годині, у Житомирі проводить своє чергове засідання філософський клуб, що функціонує у нашому місті із 2006-го року.
Для обговорення виступу знаного у Житомирі професора Івана Грабара зберуться десятків зо три науковців, громадських активістів і т.п. Якраз у такому середовищі тема краєзнавчої спадщини нашого міста може бути дуже продуктивною і однозначно цікавою для багатьох житомирян. Адже краєзнавство, туризм, біографістика, топоніміка нашого міста мають величезний потенціал, який поки що жевріє, перебуває на задвірках суспільно-громадської уваги і т.п. Ось така ситуація. Це – якщо похапцем і, як кажуть науковці – “пунктиром”.
Віктор Радчук
