Дмитро Коваль – водій-сапер ДСНС у Житомирській області. Чоловік опанував цю професію після початку повномасштабного російського вторгнення. Двічі їздив на розмінування деокупованих територій Херсонщини.
Про те, як став сапером
Після початку повномасштабного російського вторгнення я не міг сидіти вдома і вирішив шукати своє призначення в тій ситуації, яка склалася в нашій країні. Військкомат не дуже поспішав брати, бо я не мав досвіду військової служби. А мені була цікава інженерна справа. І я почав шукати, куди можна потрапити сапером. Одним із варіантів була ДСНС. Коли там почались набори, я пішов до них, уклав контракт, отримав освіту з розмінування. І так працюю вже рік.
Про деокуповану Херсонщину
Я двічі був на Херсонщині. Перший раз відразу після того, як місто та частину області деокупували. Нас тоді підняли серед ночі і сказали: “Херсон вільний, поїхали”.
Дуже змішані враження залишилися після тієї поїздки. Настрої у людей були різні. Спочатку не всі вірили, що все окупація вже позаду. Деякі місцеві жителі раділи, коли бачили людей у формі, раділи, що повернулась Україна і тепер усе буде добре. А деякі мовчазно ходили, ховали очі, і нам складно було зрозуміти, що у них на думці – чи це їхнє переживання чи вони якось симпатизували “руському міру”. Але цим вже, певно, будуть займатися інші служби і з’ясовувати, хто там чим на окупованих територіях займався. Загалом люди раділи, виходили із прапорами – і це було дуже зворушливо
Коли нас одного разу біля Чорнобаївки бабця пиріжками пригощала, я її запитав: “Це хоч не ті пиріжки, якими ви орків нагодували?”, – а вона у відповідь: “Ні, там трохи інші інгредієнти були”.
Про руйнування
Частина населених пунктів там дійсно дуже зруйновані. Мені особливо на Херсонщині запам’яталися села. Там вони великі і справді жилі. Не такі, як у нас на Житомирщині. У нас люди із малих сіл перебираються жити у більші або у міста. А на Херсонщині навіть якщо і приїжджаєш у найвіддаленіше село, то воно велике. Там є інфраструктура: і школа, і дитсадок, і амбулаторія, і облаштовані будинки, в яких живуть люди із дітьми. Ці села, принаймні, до початку повномасштабного вторгнення російських військ були досить добре заселені.
Є населені пункти, які зазнали менше руйнувань, але їх мало. А є майже повністю знищені. Це ті, поблизу яких відбувалися бойові дії. Там залишились фундаменти окремих будов, якісь там фрагменти стін. Практично все майно люди втратили. Населений пункт, в якому ми декілька тижнів перебували, був зруйнований майже вщент. Пошкоджені практично всі великі будівлі, 70-80% будинків приватного сектору. Але люди поверталися. Місцеві казали, що на той момент, можливо, відсотків тридцять жителівповернулися. Люди почали відновлювати свої хати, обробляти землю там де, можна.
Дуже мені врізалася в пам’ять картинка: повністю зруйнований будинок, а перед ним на клумбі із квітами копирсається старенька бабуся. Тобто все, що вона може там робити, це доглядати за квітами, і вона це робить. І от фактично будинку немає, а навколо територія прибрана: квіти на клумбах цвітуть, дерева, підкошена трава.
Про спілкування із жителями Херсонщини
Одним із перших наших завдань після того, як ми прибули до населеного пункту, було встановити комунікацію з місцевими жителями. Нам потрібно було дізнатися, що там взагалі відбувалося. Бо дуже багато нам якраз місцеві люди і допомагали. Вони знали практично все: де що мінували, куди переміщалася техніка, де яку техніку спалили, де орки сиділи, де в них боєприпаси зберігалися. Люди розповідали, що бувало й таке, що місцеві самі щось викрадали у орків – гранати, боєкомплекти, зброю. Ми віддавали це військовим, а те, що не можна було більше використовувати, знищували.
Була одна жінка – баба Люда. Досить така цікава і колоритна. Видно, що своє вона вже перебоялася. То вона дуже своєрідно вивідувала інформацію. З окупантами спілкувалася, бо вони періодично до неї приходили і просили їжу, а вона тим часом розпитувала, скільки їх, де перебувають, куди їм їжу приносити. І цю інформацію нам передавала. Одного разу її ледь не піймали, коли по населеному пункту їздила ворожа спецтехніка – шукали того, хто здає. Заїхали на її вулицю, коли вона саме по телефону говорила з військовими. Але обійшлося.
Вона фактично вивідала всю інформацію про мінні поля, які там були, і передала військовим. А вже потім ми теж працювали із цими даними.
Про роботу сапером
Сонце встало, ти встав – поїв, скомплектував автомобіль і поїхав за розпорядженням на завдання, на які тебе відправили. Це могло бути виконання робіт за заявками місцевого населення, бо люди поверталися, знаходили різні вибухонебезпечні предмети. Туди виїжджав розрахунок, щоб обстежити місце і розібратися, що з цим далі робити. І так до вечора.
Це могли бути і планові перевірки ліній електромереж, доріг. І ти перевіряєш це все, маркуєш, чи безпечні проходи для того, щоб потім електромонтажники могли працювали або люди безпечно пересуватися.
Роботи там зараз дуже багато, але є певна послідовність, що робити першою чергою. Зараз це інфраструктура. Під час одного виїзду, коли ми перевіряли лінії електромереж, підійшов чоловік – років шістдесяти, із приємним глибоким голосом і чудовою українською. Попросив оглянути поле, бо там хвіст від ракети із землі стирчав. Вони самі його не чіпали, і це правильно, бо є багато оцих залишків, і вони небезпечні. Це не те, що міна обов’язково має там стояти, може бути щось, що не вибухнуло з якоїсь причини або якась пастка може бути. Тобто якщо щось викликає підозру, треба звертатися до фахівців, щоб вони розібралися. У тій ситуації – залишки були безпечні, то був фрагмент від “Урагану”. Але я пішов перевірити і допомогти його висмикнути, бо ці люди якраз займалися посівною. А наші люди такі… Їх не спинити у цьому плані. Це сумно, бо люди ризикують своїми життями, йдуть у поля, які ще у черзі на розмінування та перевірку. Це дуже великі території, на це потрібно багато саперів, техніки. І часу фізично не вистачає, щоб усе одразу перевірити. Це ще на десятки років.
І дуже було символічно, коли ми підійшли, я сказав, що це безпечні залишки, і можна їх виймати. І вони стареньким трактором із п’ятої спроби витягнули ту ракету, і далі продовжили обробляти поле. Дивишся на це і розумієш – ми такі люди, українці, нас просто так не зламати, не спинити. Ми все одно будемо працювати, жити, садити, будувати… Така наша природа.
Є своя класифікація – є мінні поля, є зона бойових дій. І тут не можна сказати, що є стільки мінних полів або стільки зон бойових дій. Там одна суцільна зона бойових дій. Скрізь небезпечно, де не було перевірено. Як показала практика, навіть там, де, здавалося б, нічого не було, все одно щось знаходили. Чи то граната лежала, чи то снаряд, який не розірвався, чи то фрагменти літака.
Що дуже тяжко – це те, що частину мінувань окупанти робили не для військових, а на довгострокову перспективу. Щоб завдати якомога більшої шкоди цивільному населенню. Наприклад, посеред поля, де не було бойових дій, ставили міну. І ставили її так, щоб вона спрацювала тільки тоді, коли поле буде оброблятися.
Про дітей
У моєму другому відрядженні у селі, куди я потрапив на розмінування, був спортивний майданчик. Хороший, облаштований. Трохи був зруйнований під час боїв, частина тренажерів була пошкоджена, але можна було займатися. Тож, у вільний час я туди ходив, щоб себе у формі підтримувати. А також щоб із місцевими жителями у футбол пограти. Там я познайомився із підлітками, які виявились дуже товариськими.
На місцевих жителів дуже вплинула окупація. Вони уникали зорового контакту, не починали розмову першими, допоки ти сам до них не заговориш. Вони навіть не віталися. Частина людей там взагалі не вітаються. Коли я розговорився з одним із місцевих жителів, то він мені пояснив, що це у них така реакція на окупантів була – якщо зупинитися і з ними заговорити, то була велика ймовірність того, що все закінчиться погано.
Діти в цьому плані виявилися більш відкритими. Вони, можливо, трохи легше перенесли період окупації, хоча реально проблема є, з якою нам ще багато років доведеться жити, бо це дійсно для них була психологічна травма. Історії, які ти чуєш від цих підлітків, дуже щирі і відверті. Це не те, що ти хочеш почути. Так, вони так само, як і дорослі, переживали, бо також були учасниками цих подій. І коли тобі дитина розповідає про те, що вона бачила, зокрема, як обстрілювали, як рятували, як тікали, то стає моторошно…
У мене було щире бажання їм допомагати. Видно було, що їм не вистачало спілкування із дорослими, вчителями. Бо школи, де вони займались, немає, гуртків, де вони займались, також немає. Всі виїхали. Хтось із них займався футболом, то я попросив свого брата, який футболом займається, щоб він прислав футбольні м’ячі, і я подарував їх цим дітям. Бо вони раніше займалися футболом, а зараз мають один старий м’яч і розповідають мені, що то для них проблема. Я кажу їм “Це не проблема”. Подарував їм м’ячі, і вони продовжують займатися, хоч у низ немає тренера, але вони, принаймні, тепер знають, що робити у вільний час.
Була група підлітків, яка приходила у той час, коли я займався на стадіоні. Вони знали, коли я там займався, і приходили. Чи то приклад брали, чи то впливали мої слова, бо я казав їм, що треба розвиватися, спортом займатися. То вони також займалися. Я їх мотивував, морозиво їм купував, іноді їжу. Бо я не знаю, як в них там в родині. І це вже не моя справа.
Результатом був приємно вражений. Один хлопчина пообіцяв мені, що кине курити. Я досі з ним підтримую зв’язок. Через день записує мені голосові повідомлення, розповідає, що більше не курить і займається спортом. Хоч на одну дитину вплинув.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
