Селище Першотравневе, що неподалік від Овруча, розбурхане і шоковане. З-поміж 2,5 тисяч мешканців кожен знає про резонансний злочин, який стався тут наприкінці липня. «Такого на моїй пам’яті не було! – каже місцевий староста Олег Баранівський. – Тут усі всіх знають. Стосунки в цій родині трохи напружені були. Але уявити, щоб до різанини дійшло…» – дивується О. Баранівський. «Я Івана (підозрюваного, – авт.) дуже добре знаю. І морально, і фізично не міг він цього зробити. Щось тут не те…» – коментує трагічну подію мешканець Першотравневого, який побажав залишитися інкогніто. Що ж насправді сталося і звідки стільки загадок?
Поліція: жінку вбив той, хто зізнався
Гримаси децентралізації: Овруч більше не районний центр Житомирської області, а частина нового величезного Коростенського району. Але при цьому відділ поліції №1 Коростенського районного управління розташований не в Коростені, як слід було б очікувати, а саме в Овручі.
Віталій Дем’янов, заступник начальника слідчого відділення, ввічливо попереджає, що «багато на скаже» – лише те, що дозволяє закон. Вранці 30 липня 2021 року в одній із квартир Першотравневого виявили труп жінки 1997 року народження. По гарячих слідах затримали чоловіка, з яким вони були у шлюбі і разом мешкали. Чоловік розповів подробиці злочину і визнав свою провину. Але є одне «але»: суддя при обранні запобіжного заходу обрав домашній арешт. Хоча кодекс та здоровий глузд підказують, що підозрюваному у навмисному вбивстві краще сидіти в СІЗО. Втім, уточнює В. Дем’янов, прокуратура може подати клопотання про зміну запобіжного заходу .
Від Овруча до Першотравневого зовсім недалеко. Селище міського типу виросло в часи СРСР біля гірничо-збагачувального комбінату. Староста Олег Баранівський – колишній директор комбінату. Отже, знає тутешнє життя від «А» до «Я». Приємно здивувала реакція цієї людини на мій приїзд, бо цікавився я, прямо скажемо, не найкращою для місцевої влади темою. Але староста не ховався від преси і не «відморожувався», посилаючись на зайнятість, а навпаки – всіляко допомагав. Я хотів поспілкуватися з дільничним інспектором поліції. Саме він має стежити за тим, щоб підозрюваний не втік з-під домашнього арешту. Дільничний був не в селищі, але староста у моїй присутності швидко зв’язався з ним по телефону.
З розмови стає зрозуміло, що дільничний кілька разів на добу навідує підозрюваного. І той зараз у Першотравневому.
«Я не все пам’ятаю!» Інтерв’ю з (можливим) убивцею
У селищі, де всі знають усіх, знайти потрібну адресу не так вже й важко. Я постукав у двері цегляного будинку. Ніхто не відповів. Я постукав знову, більш настирливо. Двері відчинив чоловік середнього віку, який виявився батьком підозрюваного. На прохання покликати Івана – покликав. На ґанок вийшов худорлявий 30-річний чоловік із загіпсованою правою рукою. «Це я зламав 15 липня, ще до цього…» – уточнює Іван. Говорити з журналістом без адвоката відмовляється. Але бажання висповідатися у підозрюваного настільки сильне, що він мимохіть втягується у розмову.
– Я не все пам’ятаю! Воно все довго накопичувалось.
– Неприязні стосунки?
– Я б так не сказав. Це була моя жінка, яку я любив. Це не була якась ненависть.
– А ревнощі були?
– Були ревнощі. Було там і спиртне…
– Ви задоволені, що сидите вдома, а не в СІЗО?
Мій співрозмовник помітно нервує.
– Коли був попередній суд, я встав і сказав, що розумію свою вину. Я розумію, що мене посадять, осудять, і це правильно… Я з приміщення будинку не виходжу. Тільки з дозволу слідчого, прокурора.
Голос Івана тремтить. На очі набігають сльози. Пояснити мотиви вбивства він не може.
– Мені дали такий шанс, щоб побільше побути з дитиною…
У дворі будинку сохнуть на мотузці м’які дитячі іграшки. Вони належать Алісі – п’ятирічній доньці Лесі та Івана. У ту фатальну ніч вона була у діда, а не з батьками. Чи знає дівчинка, що її мами нема і вже ніколи не буде?..
«Скрізь була кров… Я подумала, що вона впала і вдарилася головою…»
Злочин стався у двоповерховому будинку, буквально за якихось сто метрів від сільської ради. Вероніка – молода жінка, яка мешкає у квартирі через стіну. Вона не лише сусідка, але й кума Лесі та Івана.
«Я хрестила їхню дитину. Це все в голові не вкладається… Як, чому, за що? Були у них свої непорозуміння, як і в кожній сім’ї. Але щоб дикі сварки чи п’яні бійки – такого не було ніколи!» – каже Вероніка. За її словами, все сталося приблизно о п’ятій ранку. Іван нібито повернувся додому напідпитку.
Квартира загиблої не опечатана, але існує певна процедура для того, аби я зміг потрапити на місце злочину. Староста знову телефонує поліцейському. Той телефонує слідчому. Зрештою, родичка Лесі дає нам дозвіл. Вероніка відчиняє квартиру. У кімнаті на столику поруч з іконою – портрет Лесі. Вероніка веде мене у маленьку тісну кухню.
«Ось тут вона лежала. На плиті, на батареї, на вікні – скрізь була кров. І на підлозі, і на килимку. Ми потім довго все відмивали, – згадує сусідка. – Я спочатку подумала, що вона впала і вдарилася головою. Але потім побачила ці страшні рани…»
У Вероніки на очах сльози, ледь стримується, щоб не заплакати. «Я нічого не розумію. У нього права рука була в гіпсі. Як можна було однією рукою таке зробити? Як він її однією рукою затягнув на кухню? Вона могла вирватися і прибігти до мене. Чому не прибігла, не стукала в двері, не стукала в стіну?» – запитує Вероніка.
Ці питання бентежать не лише близьку подругу загиблої. Я декілька разів чув у селищі: Іван прийшов додому не один. І вбивав Лесю теж не один.
«Над нею глумилися! Хіба це людина зробила?..»
«Каже, що бив її ножем. А чому на гіпсі ніяких слідів крові не було? Як таке може бути? – ділиться зі мною на вулиці сумнівами місцевий мешканець. – Він там точно був не сам!» – додає чоловік.
«А я інше чула. Іван прийшов якраз один. А от вона буле на одна. Сиділа весела компашка і гуляла. От його і зірвало…» – викладає ще одну версію подій супутниця мого співрозмовника. Але версія виглядає геть фантастичною. Компанія гостей не дозволила б убити на своїх очах господиню. У цьому випадку, швидше за все, потерпілим став би Іван.
Є у цій історії ще одна промовиста деталь. 23-річна Леся була сиротою. Ні матері, ні батька, ні братів, ні сестер. А соціальна беззахисність людини часто провокує психопатів на злочинні дії. Проте сторона потерпілої все ж існує. Це її тітка Юлія Будішевська, яка живе у Фастові. Я зв’язуюся з нею по телефону.
«Чотири удари ножем в серце! Чотири!!! Пробиті легені. Нога порізана. Рука порізана. Над нею глумилися! Хіба це людина зробила?» – на емоціях каже Ю. Будішевська. – Судмедексперт, який оглядав тіло, сказав, що удари дуже великої сили. Так били в м’які тканини, що ніж до кістки доходив. Ви подивіться на того Івана – він же худий і кволий! Та ще й рука в гіпсі. То хто завдавав ці удари великої сили?..» – продовжує вона.
З лікарського свідоцтва по смерть: «Масивна внутрішня та зовнішня кровотеча. Множинні колото-різані рани лівої половини грудної клітки. Множинні колото-різані рани лівих верхньої та нижньої кінцівок…»
Юлія Будішевська переконана: підозрюваний бере на себе чужу провину. Він лише співучасник злочину, а вбив її племінницю інший чоловік. Або навіть декілька чоловіків. Ця версія має право на існування. Принаймні, вона пояснює природу «часткової втрати пам’яті» Іваном під час скоєння злочину. Мовляв, що вбив, пам’ятаю, а все інше вже ні. Втім, досвідчені юристи кажуть, що імітувати стан афекту та посилатися на часткову втрату пам’яті – це стандартна модель поведінки осіб, яких звинувачують у тяжких злочинах. І «втрачають пам’ять» вони, як правило, за порадою своїх адвокатів.
Чи були у квартирі Толкачів тієї трагічної ночі інші люди, окрім Лесі та Івана? Ми чекаємо, коли слідство дасть чітку відповідь на це важливе запитання.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Тарас Стрільчик
