24 лютого Наталія Песоцька збиралася на роботу. Вона вихователь Чернігівського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. О пів на сьому ранку зателефонував чоловік. Сказав, що почалася війна. Жінка забрала з собою двох рідних дітей і відтоді додому не поверталася. За її словами, розум почув, а серце ще не сприймало, що це війна.
– Я швиденько поскладала що могла, швиденько вдягнула своїх дітей, і ми сіли у маршрутку і поїхали. Наші хлопці повитягували з вікон руки, тримали ці військові каски і кричали: війна! Мурашки просто бігли шкірою. Я міцно взяла дітей за руки і ми побігли, побігли до моєї роботи, до центру, – Наталя пригадує першу реальну зустріч із війною. І це був тільки початок.
Коли вила сирена, вони всі спускалися вниз. Але багато маленьких діток, і це важко: за ніч чотири рази підняти дітей, вдягти і спустити їх у підвал. А він у центрі зовсім не облаштований.
– Це підвал, там буряки, морква, розумієте. Він такий, що місцями на повен зріст стати не можна, – розповідає Наталя.
Жодного сховища у реабілітаційному центрі не було. Його у підвалі вихователі облаштовували власноруч. Затягували старі шматки лінолеуму, стелили матраци та постіль, і так жили. На сьомий день ракета вцілила у сиротинець.
– Цей жах я вам передати не можу. Коли на тебе сиплеться оця штукатурка. І оці труби, вони всі обмотані скловатою. І я собі сиджу і думаю, якщо впадуть на нас ці труби, як витягувати звідти людей, дітей. І я кричу молитву Божій матері, а діти за мною. Розумієте, ми кричали просто. Ми просто кричали у відчаї, – продовжує Наталя.
У притулок, де мешкала вона разом із дітьми, влучили двічі.
– Господь нас почув. І вдарило по тій стіні, де нас не було. Вона трошки відійшла з того боку, а саме там, де сиділи дітки, залишилося все неушкодженим, – каже Наталя.
Жити у напівзруйнованому реабілітаційному центрі було несила, жінка під пострілами перевела дітей у Троїцьку церкву. Вона була неподалік.
– Беремо діток і колонами, потрошку, між будинками, швиденько під обстрілами, ми перевели їх усіх у церкву, – пригадує Наталя.
Монастирські келії стали єдиним порятунком не лише для дітей. На той час у храмі переховувалося понад 600 жителів села Києнка, його розбомбили вщент. Вже тоді в місті знищили всю інфраструктуру. Люди жили без води, світла й тепла.
– Половину центру в нас зруйновано. Повиносило вікна, двері, повністю розбило їдальню, а ми в ній були 20 хвилин перед цим. Якщо б на 20 хвилин пізніше, то нікого б живого там не залишилося, бо ми були там, – продовжує Наталя.
Усе це вихователька розповідає в оточенні дітей. До неї вони наче приклеїлися і уважно слухають усе, що говорить.
В церкві сиротам виділили 16 квадратних метрів. Там 30 дітей тіснилися 11 днів. Наймолодшому хлопчику 3,5 роки, найстаршому – 18.
– П’ять двох’ярусних ліжок. На ці ліжка лягли маленькі дітки валетом, по двоє. А старші діти спали на матрацах, на підлозі, – каже жінка.
Тіснота – найлегше випробування, яке перенесли сироти. З теплої їжі двічі на день малеча отримувала ріденький супчик. Волонтери довозили яблука та печиво. Усі жили без світла, тепла та води.
– І в таких умовах, коли немає ні води, ні світла, дітей помити ніде. Вони обпісяні, обкакані. Вологих серветок дали на три дні одну упаковку, щоб можна було просто витерти дитину. І все. Слава Богу, що добрі люди нас там два рази на день ріденьким супчиком годували: вранці й в обід, – каже Наталя.
За словами виховательки, дітки проблемні, п’ять діток страждають на енурез, на фоні цього є нетримання калу.
– І ми залишилися без води, дітей немає де помити. І о шостій комендантська година, двері, де ми знаходилися, закривалися на ключ, щоб ви розуміли. Ми ставимо відерце, і в це відерце діти ходять. От. Просто іншого не було.
У церкві діти не почували себе у безпеці. Бо снаряд влучив на територію храму, на щастя, не вибухнув.
– Через наші голови, через церкву летіли снаряди. О шостій годині ранку, коли відкрили двері, вийшов чоловік у туалет, і йому осколком розсікло ногу. Вже переміщатися по подвір’ю буде небезпечно. Вже потім був зелений коридор. Так званий, – додає жінка.
Знищеними дорогами та полями-згарищами вивозили дітей шкільними автобусами у Київ, і вже звідти потягом доправили у безпечне Прикарпаття.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
