Йшов четвертий місяць війни і третій як я тікаючи від вибухів знаходжуся в Польщі.
Ніколи не думала, що закордоном я на кожному кроці буду чути українську мову. Перше враження: ой, а що мені робити, я не знаю польської, не орієнтуюся на місцевості… Українці завжди допоможуть)
Польша створила максимально комфортні умови для нас: бузкоштовний проїзд у транспорті, різного виду фінансові допомоги, безкоштовний одяг та продукти. Допомогу могли отримати усі українці, які перетнули кордон від початку війни. Все простіше простого, гуглиш найблищі місця пункти-видачі допомоги і знаходиш їх на Гугл картах.
Особисто я проживаю у Варшаві, допомогами не користувалася, оскільки я хотіла сама себе забезпечувати. У Польщі роботи вистачає на будь-який смак. Найперше, що потрапило в очі – об’ява “Шукаємо клінерів в офісні приміщення з зарплатою 16 злотих за годину. Графік 5 робочих днів у тиждень по 8 годин”. На сьогоднішній день це середня заробітна плата, але мене це влаштувало, вирішила спробувати.
Наступного дня зателефонувала в компанію і одразу ж домовилася зустрітися з директором. З цього моменту почалися мої “трудові будні”. Виявилося, що на роботі працюють три українки і три польки. Тобто проблем з мовним бар’єром точно не виникне. Цікаво, але найбільше польських слів я вивчила саме від українок. Польська мова дуже схожа на українську, але бувають слова, сенс яких взагалі не можливо від разу здогадатися. Наприклад, fryzjer (вимовляється як “фрейзер”) означає барбер, а owoce ( вимовляється як “овоце”) означає фрукти.
Робота на прибираннях в принципі була не дуже важкою, якщо не враховувати зміни на 8-му годину ранку. Підьом об 5-тій, на збори година та на дорогу півтори години. Оскільки робота знаходилася досить далеко, то і пізно доводилося приїжджати додому. Сил ледь вистачало на душ та приготування їжі. У вихідні хочеться відлежуватися у ліжечку та досипати недоспане, що саме я і робила)
Не зважаючи на те, що дуже багато українців знаходиться далеко від дому за кордоном, ми можемо все одно волонтерствувати допомагаючи одне одному. Це дрібниця допомогти побратиму вказавши дорогу, або ж на касі в магазині розрахуватися. Зараз кожному з нас як ніколи потрібна підтримка.
Хоча і поляки дуже допомагають, радять як краще щось зробити чи куди варто сходити на відпочинок, я все одно сумую за рідною домівкою. Згадую і те, що вдома мене чекає тато, бабусі, дідусь та відданий пес… Кожну вільну хвилину телефоную рідним. Для мене в радість почути їх голос…
Я вірю, що Україна переможе у цьому важкому бою! Вірю, що відбудуються міста! Вірю й у те, що всі, хто був змушений виїхати по далі від рідних земель, скоро неодмінно повернеться!
Автор: Рудзік Анна-Марія
