СвітУкраїна

В росії тюремні собаки виривали в українських полонених шматки плоті: наших цивільних утримують в неволі без суду і слідства

Велика кількість цивільних, яких окупанти арештували в лютому-березні минулого року в Київській, Чернігівській та Сумській областях і насильно вивезли у рф, досі знаходяться в російській неволі. З Ольгою Манухіною з Київщини, у якої загарбники викрали чоловіка Максима і сина Данила й досі не звільнили їх, кореспондент зустрівся на презентації дослідження команди Медійної ініціативи за права людини «Свавільні затримання та захоплення цивільних заручників у північних регіонах України: аналіз задокументованих свідчень».

«Син вже два дні народження зустрів в російській неволі»

— За яких обставин ваші чоловік і син потрапили в російський полон? — запитую у Ольги Манухіної.

— Їх забрали з дому в березні минулого року. Десь 6−7 російських солдатів, озброєних автоматами, перелізли через наш паркан, обшукали подвір’я і дім, стали перевіряти наші телефони. Їм щось не сподобалось в смартфоні сина Данила. Вони забрали й сина, і чоловіка — начебто на допит. Я сказала: «Допитуйте їх на місці». А солдати мені: «Нам нужно отвезти их к нашему руководству. Допросят и через два часа вернут». Після того я не бачила ані Данила, ані Максима.

— Скільки років тоді було сину?

— Двадцять. Зараз йому 22. Вже два свої дні народження зустрів в неволі.

— Напередодні арешту чоловіка та сина у вас було передчуття, що таке з ними станеться?

— Як вам сказати? Ми всі тоді відчували тривогу. Вперше російські війська з’явились у нашому населеному пункті 8 березня — проїхали на БТРах (люди казали, що, начебто, то була розвідка). А через два дні солдати увірвалися до нас на подвір’я.

— На вашу думку, російські військові, які арештували ваших рідних, були фсбешниками?

— Не знаю. Звернула увагу, що один з росіян був чомусь в кросівках, решта — в берцях. Командували двоє. Один зайшов в дім, решта з моїм сином лишилися на подвір’ї. Данила заставили підняти штанини, задерти кофту — щоб поглянути, які в нього татуювання.

Ольга Манухіна: «Російські солдати обіцяли, що забирають чоловіка і сина на допит, через дві години повернуть. Відтоді минуло вже понад півтора року»

— Ще когось забрали з вашої вулиці?

— Так, одного з сусідів — за те, що не відчиняв двері. На щастя, десь за тиждень його відпустили.

— Сусід бачив ваших сина і чоловіка там, де його утримували окупанти?

— Ні, не бачив, бо їх розвезли по різних місцях. Потім мені телефонувала жінка, яка була в неволі з Максимом і Данилом, назвала їхні імена. Окупанти затримали її, бо знаходилась на вулиці під час комендантської години (тобто після 16-ї). Жінка розповіла, що їх тримали в кімнаті, яка не опалювалась. Було дуже холодно, тож вони втрьох (мої син, чоловік і та жінка) намагалися хоч трошки зігрітися, притулившись один до одного. Знаходились там приблизно тиждень. Жінку відпустили, а Максима і Данила — ні.

— Де саме їх тримали?

— Дивіться, ми самі з Глібівки. За три кілометри від нас знаходиться селище міського типу Димер (Вишгородський район). Так от, їх тримали на території ливарного заводу в Димері.

— Жінка розповідала, чи окупанти били ваших?

— Так, казала, що сина били. Потім в інтернеті я побачила фотографії з підписом «пленные», які виклали росіяни. На одній з них — мої чоловік і син. Їхні обличчя на фото всі в гематомах, навіть скроні сині. Точніше, зелено-фіолетові — такими стають давні синці. Значить, фотографували через декілька тижнів після побоїв. На фото в обох моїх хлопців білки очей почервонілі. А у чоловіка очі ще й сильно підпухлі. Максима і Данилу вивезли у рф.

— Ви отримували від них звісточки з неволі?

— Два короткі листи приходили ще влітку минулого року: живі, здорові, все в порядку. Обидва написані рукою чоловіка, внизу — його підпис і підпис сина. І ще один лист отримала третього вересня минулого року — великий лист на аркуші формату А4. Чоловік написав, що все добре, його тримають разом з сином. Повідомив, що їм дали одяг перевдягтися. Є душ, туалет. Дивляться телевізор, читають книжки. Дав мені настанови, що зробити по наших сімейних питаннях. В кінці написав: «Наша непричастность доказана. Ждем обмена».

— Тобто, звинувачень їм не висували?

— Саме так. Їх просто тримають в неволі і все.

«Бранцям давали лише кілька хвилин на те, щоб з п’ятого поверху збігти вниз в їдальню, щось з’їсти і прибігти назад в камеру»

— Серед колишніх бранців, яких вдалося повернути з полону, є люди, які бачили в Максима і Данила в ув’язненні в росії?

— Так, є. Було так: минулого року мені зателефонував чоловік, який перебував у полоні і якого вдалося обміняти. Він розповів, що бачив моїх в ув’язненні, що вони живі, знаходяться разом. Я тоді думала, що вони в Криму, а виявилося — в Ростовській області росії, в колонії. Колишній бранець сказав (цитую): «Грають в шашки, читають книжки». Я спитала, як годують. «Набагато краще, ніж раніше». Але виявилося, що все це було сказано, щоб мене не засмучувати. Насправді становище у моїх не таке райдужне.

— Звідки ви це знаєте?

— Від інших колишніх бранців, яких вдалося обміняти згодом і які бачили в неволі моїх чоловіка і сина. Проте вони підтвердили, що харчування, дійсно, стало кращим — у порівнянні з тим, яким воно було в слідчому ізоляторі в Новозибкові (Брянська область), де в’язням давали лише воду і по шматочку хліба на цілий день.

— Тобто, якщо їм стали давати якусь кашу, то це вже суттєве поліпшення умов?

— Виходить, так. В будь-якому разі те, що чоловік і син разом, дуже важливо. Адже вони одне одного підтримують. Правда, колишні бранці казали, що син замкнувся в собі. А чоловік спілкувався, тож про нього вони розповідали більше, ніж про сина.

До речі, щодо СІЗО в Новозибкові. Від колишніх полонених знаю, що коли українських бранців переводять з одного місця утримання в інше, адміністрація влаштовує їм процедуру так званої «прийомки» — їх жорстоко б’ють. Так от, територію слідчого ізолятора в Новозибкові охороняють з собаками. Перед прибуттям нової партії полонених псів спеціально не годують. Невільників привозили на машинах, висаджували й вели через «коридор», який утворювали охоронці з собаками. Якщо хтось з українців оступився, впав (впасти не дивно, бо б’ють), на нього кидався найближчий собака і вихвачував буквально шматки м’яса. Хлопці, яких обміняли, показували рани від цих укусів — в одного на руці, другого — на нозі, у третього — на боку. Так росіяни поводяться як з військовими, так і з цивільними українцями — їх не розводять по різних камерах.

Колишні в’язні СІЗО в Новозибкові, яким пощастило вирватися на свободу, розповідали, що коли туди привозили нову партію українських полонених, тюремних собак не годували – щоб були зліші

— Українських в’язнів виводять на прогулянки?

— В колонії в Ростовській області, дають можливість побути на свіжому повітрі. А в Новозибкові давали лише кілька хвилин на те, щоб з п’ятого поверху збігти вниз в їдальню, хоч щось з’їсти й випити та прибігти назад в камеру. Раз на тиждень їх водили в душ, з якого текла тільки холодна вода. На те, щоб помитися, давали одну хвилину. В камері були вибиті вікна, гуляв протяг. Не вистачало ліжок, доводилось спати на цементі.

— Ваші чоловік і син знаходилися в СІЗО в Новозибкові в теплу чи холодну пору року?

— Перші два місяці ще було холодно. Потім настало літо, у вересні минулого року їх перевели інше місце. А багатьох бранців з Київської області залишили в Новозибкові й надалі.

— Ваш син Данило ще не одружений?

— Поки що ні. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він вчився на третьому курсі на юридичному факультеті університету.

— Він ваша єдина дитина?

— В мене троє дітей: двоє синів і маленька донечка.

— Чоловік і син включені в списки на обмін?

— Їх завжди включали в ці списки. Чи фігурують вони в них зараз, не знаю. Ми пишемо звернення і запити в Офіс Президента України, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Дмитра Лубенця, інші інстанції. Поки що відповіді однакові: домовляємося, боремося, щоб всіх українців повернули додому.

За допомогою нашої депутатки Ольги Василевської-Смаглюк ми зняли ролик про цивільних бранців. У Болгарії його демонстрували в місцевих кінотеатрах. Чи допоможе це, невідомо.

— Спілкуєтесь з людьми, родичі яких також потрапили в московитську неволю?

— Так. Ми створили ініціативну групу родичів цивільних бранців «Наші найрідніші». Регулярно передзвонюємося, переписуємося.

«Маємо добитися, щоб держава визначила, яка структура буде займатися цивільними бранцями та шукатиме нестандартні рішення, щоб їх повернути»

— На початку повномасштабного вторгнення в північних областях України армія рф затримала кілька сотень цивільних громадян, — заявила виконавча директорка Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко на презентації дослідження «Свавільні затримання та захоплення цивільних заручників у північних регіонах України: аналіз задокументованих свідчень». — Точну кількість затриманих тоді цивільних осіб навіть зараз назвати не можемо. Частина з них загинула. Декого з затриманих російські окупанти відпустили, решту — забрали з собою.

Наприклад, загарбники арештували батька й сина Дмитра і Василя Хилюків, тримали їх в Димері. Дмитро журналіст, працював в інформагентстві УНІАН. Окупанти схопили його в селі Казаровичі, де він мешкав. Батька (людину похилого віку) відпустили, а Дмитра вивезли в росію. З того часу минуло вже понад півтора року, але велика кількість захоплених тоді цивільних осіб лишаються в неволі. Повернулися зовсім небагато. Такі повернення лишаються спорадичними і не мають ознак системної практики. На жаль, наразі ми не маємо відповіді на запитання, як повернути інших цивільних в’язнів.

Щодо військовополонених, то зразу ж після відкритого вторгнення було утворено Національний інформаційний центр, який збирає інформацію про наших бійців, які потрапили в російську неволю. Також було утворено Координаційний штаб, який займається питаннями повернення полонених військовослужбовців. А щодо цивільних полонених, структури, яка б займалась саме їхнім звільненням, поки що немає. Як я вже сказала, працює Національне інформаційне бюро, але воно займається тільки збиранням інформації і не ухвалює рішень. Логічно, щоб вповноваженим органом, який би взяв на себе роботу з повернення цивільних, став Офіс уповноваженого Верховної ради України з прав людини. Адже як орган Верховної Ради він має повноваження на прямі переговори з представниками російської федерації. Тож маємо добитися, щоб держава визначила, яка структура буде займатися цивільними бранцями та шукатиме нестандартні рішення, щоб повернути їх додому.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: fakty.ua

Схожі матеріали