Україна

В Бучі розстріляли всіх сусідів і навіть котів і собак – історія війни Надії Яковенко

Надія Михайлівна Яковенко, що з Бучі, тихо-мирно старіла у власному будинку, в колі люблячої родини. Здоров’я вже не те – через важкі хвороби отримала важку інвалідність. Проте навіть у страшному сні не могла собі уявити, через що доведеться пройти. З початку війни жінка пережила два тижні окупації у власному холодному погребі, без світла і води. Врятувались дивом… Та найбільші випробовування чекали на мешканку Бучі, коли вона вже виїхала опинилась в безпечному місці. І найстрашніше чекало при поверненні додому… Історію з перших вуст записали волонтери спільноти українців з інвалідністю EnableMe Ukraine.

Останні роки здоров’я підводило – я два інсульти перенесла. В 2020-му я вже трохи відійшла від інсультів, вже “бігала”, так виявили у мене онкологію, рак третьої степені…. Відрізали одну грудь, ледве витримала хіміотерапію. І тільки прийшла до себе, як почалась війна… Не знала я, як виживу, як винесу такий стрес, голова взагалі не соображала.

Почалося це 24 лютого, десь о п’ятій ранку військові літаки почали летіти на Гостомель і стріляти. Гостомельський аеродром якраз знаходиться біля нас, і повітряна траса лежала над нашою хатою. Вони громили день і ніч. В Гостомелі були бої, його бомбили, навколо мости на Київ взривали наші – в Мостищі, в Ірпіні… Це вже згодом ми навчились розрізняти – ось в Гостомелі стріляють, а ось в Ірпіні в цьому районі, або в цьому. А тоді було моторошно. Все горіло, і воно не вщухало, все більше і більше…

Росіяни заїхали в Бучу і почалось справжнє пекло

Вони (прим. – росіяни) хотіли недалеко до Києва добратись. Вони їздили, шукали як прорватися. Але річка Ірпінь була з перебитими мостами, і дамба київська спеціально пошкоджена, щоби рівень в річці піднявся. І вони не могли кинути ні мостів для переправи. А наші як поб’ють той десант, а вони знову десь висаджуються. І так і добрались до нас…

Спочатку нам казали, що все під контролем. Потім, коли уже були танки і БТР на кожній вулиці, в новобудовах росіяни сиділи, як в себе вдома, та вбивали і гвалтували людей. Снайпери розстрілювали людей, що вийшли за хлібом чи за водою. Було таке, що дали ніби зелений коридор, і люди йдуть на евакуацію, а їх просто розстрілюють – і машини, і людей, що пішки йшли.

В сусідній двоповерховий будинок майже одразу заїхали росіяни. Скрізь стояла техніка з атрибутами Z і V – поставили один танк у нас через забор, навпроти у сусідів ще два танки поставили. В нашому будинку було велике вікно на дорогу, так танк наставив зброю прямо на нас – чи то кулемет, чи автомат. Ми проходили навприсядки біля вікна, щоби не побачили нас.

Спали на мішках з картоплею

Ми почали ховалися в погребі. З нами були ще четверо сусідів і маленька дитина. В погребі було холодно, усього 8 градусів. Як кажуть в селі, льох, де люди тримають мішки з картоплею. Ми просто на тих мішках і сиділи, постелили ковдру, свічку взяли.

Зв’язок у нас майже одразу перестав працювати, інтернет пропав. Відключили світло, а згодом і газ. Їжі і ліків не було також, тому що волонтери просто не могли доїхати, адже їх просто на дорозі розстрілювали росіяни. І з одного боку ти боїшся евакуюватись, тому що розстріляють, а з іншого і лишатись ніяк – у нас було життєво необхідних ліків лише на 20 днів, щоби протриматись. І так смерть, і так…

Я з 1995 року хворію на цукровий діабет, перший тип, важка форма. На інсуліні – я його чотири рази колю в день. Пробігти до хати було неможливо, а в вечорі колола інсулін буквально навпомацки, тому що я боялася свічку засвітити, щоби світло не відбивалося у вікні. На щастя інсулін хоч був – якраз напередодні війни мені видали його на два місяці.

А от запасів їжі у нас не було, до війни ми не готувались. Як розгромили магазини, ми нічого не могли купити. Варили картошку на кострі на мангалі і щось простеньке, супчики. Два тижня хліба не тримали в руках. Адже росіяни одразу ж розграбували магазини, супермаркети, аптеки і кожну хату.

Коли ми сиділи в холоді, ми не відчували ніг і рук. Від того, що постійно готували на мангалі і не було води, руки відмились від сажі лише місяця через два.

Росіяни були постійно на підпитку

Тим часом росіяни катались по селі, стріляли то по заборах, то по будинках. Катались, крутились, в двори заїжджали, в городі стояли і постійно були на підпитку – потім в дворах ми знайшли безліч пляшок з-під алкоголю, разом з їхніми сухпайками.

Вони прийшли до нас, коли ми готували їсти на мангалі у подвір’ї. Перелізли через 2-метровий забор, зайшли до нас в погреб, перерахували всіх, розпитали, хто ми, перевірили телефони. Потвм сказали не виходити на вулицю, тому що буде розстріл на місці. По подвір’ю дозволили ходити лише з білою пов’язкою. Тобто, якщо вийти на двір готувати на мангалі без повязки, то розстріляють. Сказали: “Дарма, що не виїхали, тому що тут все буде зрівняно під нуль”. Після того сумнівів не було…

Сусіди наші того ж вечора виїхали. А ми – на другий же день.

Взагалі ми ї не думал виїжджати, думали, що якось перетреться

Як раз за день до цього, 9 березня, була евакуація, але колону завернули і не дали автобусом виїхати, розстріляли повністю легкові машини. І неважливо, чи був надпис “Діти”, чи ні – їх це не хвилювало, вони просто розстрілювали.

Нам сусіди сказали, що є ніби зелений коридор і на збори усього 30 хвилин. Вискочили ми, по суті, голі. В машину покидали що було. Чоловік зібрав документи, взяли ліки, покидали в чемодан, що на очі попало – одіяло, светр, чашку, посуду. І звісно забрали кота…

На щастя ми знайшли в інтернеті людей в Хмельницькій області, що пропонували безкоштовне житло. Дуже добрі люди, дуже чудове село. Вони нас прийняли, зносили і речі, і іжу. На Великдень пригощали нас всім селом потроху – у нас був навіть холодець, крашанки, паска.

Але війна наздогнала і там.

Довелось вертатись до Києва через біду

Вже в Хмельницькому я почала помічати вавки на нозі на пальцях, потім пішли такі сині плями. Спершу думали, що це від холоду. Але ці плями почали розростатись і гнити. Такий біль була, що то страшне. Я проходила лікування, але лікарі сказали, що потрібна операція, тому що пішло відмирання тканини і це гангрена, яка прогресує. Потрібно відрізати частину ноги…

Вирішили вертатись до Києва, адже таку складну операцію можна було зробити лише в там. Мій лікар, що веде мене по діабету з 1995-го року, казала, що є дуже великий ризик просто не прокинутись після операції. Питання було на життя і смерть.

І так ампутували мені ногу вище коліна по стегні. Не стали ризикувати і різати лише стопу – зараження могло піти далі і просто вбити. Операція було зроблена в липні, нещодавно сняли шви, тижні два тому. Поки що доводиться ходити з ходунками, які подарували волонтери. Як ходити – скакати на одній нозі. Як мені тепер навчитись на ходунках чи милицях? Ми надто довго пробули в погребі, і руки ослабли. Лікарі кажуть качати руки, м’язи нарощувати. Сподіваюсь, можна буде зробити протез.

Повернення додому було страшним

А вдома виявилось, що те, що нам пощастило виїхати, врятувало насправді наші життя.

Адже для них (прим. – росіян) зробили котел в місцях, що під Києвом, тому все пішло під руйнування. Мостище біля нас – повністю знищено, Ірпінь на 60-70% зруйновано, Буча – 50% руйнувань.

По нашій вулиці знищено було все. Будинки були розтрощені, а вцілілі – вщент розграбовані. Перевертали все з ящиків, викидали на підлогу і залишали безлад, а багато де навіть гадили на ліжко. Де залишились будинки цілі, то людям довелось викинути ліжка і матраци, тому що вони всі були обгажені.

Та найстрашніше було не це. Оті люди, що залишились – наш куток по нашій вулиці – був розстріляний весь. Одинадцять чоловік з чотирьох дворв постріляно просто так.

Вони (прим. – росіяни) зносили трупи в купу ближче до кінця вулиці і потім спалили. Людей не можна було опізнати. Вони не просто вбивали, вони спочатку знущались, катували, щоби бачили родичі.

Навпроти нас жила сім’я – мати-вчителька, син під 30 років, музикант, і батько-пенсіонер. Дуже порядні люди, жили бідненько скромненько. Коли їхні тіла знайшли, у батька буди ампутовані ноги по коліна тупим предметом, у сина було відрізано тіло по поясницю, у мами не було руки. Вони були постреляні і потім підпалені. Тобто вони (прим. – росіяни) це все робили на очах одне у одного, щоби щоби мати бачила, як син страждає. Їх просто вбили за те, що вони сиділи в погребі і не вилазили.

Сусіди навпроти, два брати під 50 років, жили скромно і підбирали котиків, собачок, що прибивались. Вони не могли виїхати з Бучі, лишились, щоб годувати тваринок. Цих чоловіків також вбили – просто так. Ще третє тіло знайшли в тому ж дворі – людини, що з Ірпеня рятувалась. Забігла сховатись, а її просто розстріляли.

Хлопчина жив навпроти, з інвалідністю. І його розстріляли.

У нас на подвір’ї лишилась собака і дві свині. Звісно, свиней росіяни зарізали і поїли, а от собаку сперше вони годували. Але потім застрелили і… розрізали по животу наполовину, поклали у дворі і прикрили бляхою. Таке саме зробили з сусідською собакою – розрізали, вбили і прикрили. А котів по селі просто розстрілювали заради забави…

Я не знаю, то не люди, то звірі…

У нас нічого не лишилось

У нас був дом, але згорів вщент. Чи то снаряд, чи підпал – не відомо. Сусідка казала, що як займалось, вона вибігла з відром води. Але російські солдати нагнали її.

В нас не має роду, щоб хтось допоміг. Вся родина – дочка та мій чоловік. Батьки чоловіка збудували цю хату, а ми зробили достройку на два поверхи. Пилинки здували, все найкраще в хату купляли. Тільки добудували…

Коли ми приїхали, на місці нашого будинку стояли тільки обгорілі стіни. Речі, меблі – все згоріло. Ми звернулись до волонтерів, і ті допомогли вивезти все сміття. Стіни обвалювались, тому їх також знесли. Лишився у нас один фундамент…

Наш котик зараз весь час сидить на фундаменті і стереже – не сходить, ночує. Ми жартуємо, що він просить гроші на відбудову, можна шапку поставити. Коли волонтери розгрібали завали будинку, кіт кидався на них за кожну цеглину – охороняв.

Мерія допомагати відмовилась

Наша міська рада каже по телевізору, що відшкодують все зруйноване майно. Але коли ми до них звернулися, сказали, що у них грошей ні копійки немає. Допомогу по інвалідності також не дали, хоча у нас в сім’ї двоє людей з інвалідністю, я і донька.

Ми зараз живемо в маленькому будиночку, літній кухні, що, на щастя, вціліла. Там одна маленька кімната і ми ледве добились, щоби провели нам газ, і ми там втрьох зараз і живемо. Речей, одягу немає, навіть рушники і простині нам давали люди.

Шукаємо волонтерів, можливо, хтось допоможе стіни звести, хтось дах покласти… Як жити далі, як пережити зиму – невідомо.

Дорогу ціну ми заплатили за порятунок в цій війни – бо ні будинку, ні ноги, але живі…

Якщо ви хочете допомогти родині Яковенко, ви можете зв’язатися з донькою Надіі Яковенко Світланою у Facebook. Також надаємо реквізити для грошового переказу:

Приватбанк 5457 0822 3747 2316 Яковенко Світлана 

Схожі матеріали

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.
You need to agree with the terms to proceed

Залишити коментар Facebook