Свого часу у молодшій школі ще радянських часів діти вивчали байку «Вовк та ягня». Сюжет її був дуже простим, хоча, як для дитини – третьокласника – дуже драматичний. «Як сміло ти мене питати, Вовк може їсти захотів, не вам про теє, дурням, знати, і Вовк Ягнятко задавив» – ці віршовані рядки назавжди врізалися у дитячу свідомість , хоча педагог, який був поряд, одразу ж і завбачливо пояснював дітям, що між людей «такого» бути не може. То лише – серед звірів.
Насправді людська історія незмінно доводить, що якраз межи людей ситуації, коли вовк нахабно нищить ягня чи будь –яку іншу ( меншу за рангом) тварину, трапляються не так вже й рідко. Право сили, народжене на лоні дикої природи, ніяк не може зникнути і посісти своє другорядне (або ж і третьорядне) місце у житті людського суспільства. Воно періодично виринає і «вовк» знову демонструє свій хижий оскал у середовищі розвинутого соціуму, у нетрах найсучаснішої цивілізації.
Сьогодні ціла країна, що знаходиться у центрі Європейського континенту, опинилася у зажерливих лапах озвірілого хижака, який , щоправда , на вовка не дуже то й схожий, а більше скидається на ведмедя, що втратив залишки своєї «берложної» орієнтації.
Ситуація у масштабах усієї планети Земля, виявилася незвичною. Давно вже такого не було, аби право сили виявлялося єдиним орієнтиром для «ведмедя», що керує величезною країною. Таким собі багатомільйонним «табуном», який спроможний розчавити чи розтрощити кожного, на кого вкаже здичавілий і неврівноважений вожак. Ну, а всілякі інші правила та норми цивілізованого світу, сьогодні раптом і несподівано відійшли на задній план, а подекуди – зовсім перестали діяти.
Україна, яка вже третій тиждень боронить свою волю та незалежність, опинилася першою державою світу, якій у 21-му столітті, доводиться доводити своє право на життя та існування. Епоха інформаційних технологій, пора зародження штучного інтелекту, час тотального впровадження робототехніки виявились під загрозою дикого, звіриного бажання нищити, рвати, принижувати і стирати з лиця землі. Дещо несподівано і раптово, але водночас дуже очевидно, наочно і вкрай нахабно, один народ вирішив знищити іншого – свого сусіда. І все це – без жодних причин та пояснень! Хоча відомо, що у звіриному царстві не прийнято шукати глибинні чи то – справжні причини. Вождь імперського народу, який скуштував у своєму житті всього бажаного, не зміг збагнути і здобути головного, чим відрізняється людське суспільство від тваринного світу. Йдеться, звісно ж, про розум, інтелект, а ще про гуманізм, людяність, совість, честь і гідність. Сьогодні «вождь» дикої (мабуть таки – здичавілої країни) про такі «дрібниці», що становлять основу людської спільноти, навіть не задумується. У дикому пориві із хижацьким оскалом він знову і знову нищить, кусає, рве і топче. Бо ж є причина – «він знову їсти захотів».
Хтозна, як швидко людська спільнота, яка сягнула , здавалося б, захмарних вершин у процесі свого розвитку, зможе належним чином, швидко і адекватно відреагувати на країну, яка опинилася поза координатами людської цивілізації, а тому становить для всього людства смертельну небезпеку. Йдеться про те, яким чином приборкати Росію, яка збилась із цивілізаційної дороги і сьогодні вочевидь прямує до болотної трясовини. І робить це не просто так, не самотужки, а нахабно і по хижацькому затягуючи із собою у вир дикого світу свого сусіда Україну. Зрозуміло, українці, як народ древньої землеробської цивілізації, не хочуть і не збираються рухатися вслід за агресивним вождем імперського «табуна», який давно втратив будь-які цивілізаційні орієнтири. Він , у свою чергу, визнає лише право сили, і людству доведеться докласти значних зусиль, аби «запрягти» і повернути Росію у лоно сучасної цивілізації.
Війна, розпочата Росією з метою знищення державності України, вже зараз, на третьому тижні свого розгортання, виявилася напрочуд драматичною сторінкою світової історії. Подібного нахабства, віроломства, освяченого примітивними і зовсім беззмістовними гаслами «боротьби із неонацизмом» , світ не бачив ще з кінця 30-х років минулого століття, коли катастрофу світового масштабу «заварив» дуже схожий на нинішнього російського вождя німецький фюрер. Проте сьогодні часи вочевидь не ті, хоча аналогій із Європою 90-річної давності сьогодні аж занадто. Але не слід забувати, що людство надто дорого заплатило за свій прогрес і за своє благополуччя, щоб не завадити російському дикуну запроваджувати у світі хижацькі звички права сили. Тим паче, що чергова жертва, яку вождь російської імперії обрав для своєї поживи, виявилася не такою вже й слабкою. Але найголовніше, що Україна і весь український народ виявилися незгодними жити в умовах заскорузлої мокшанської плісняви. Україна бореться, вона повстала і досить швидко виявилося, що дикунство і право сили – це далеко не ті орієнтири, на які варто зважати. І жодні посилання на аргументи про «один народ» чи про слов’янську «єдність» сьогодні не мають жодного значення чи ваги. Навпаки, нинішня Україна прагне і надалі буде боротися з усіх сил, аби нарешті «осиротіти» від такого братства і позбутися такої жорстоко – кривавої «дружби». І , хто б про що не казав, але якраз нинішній курс на майбутнє Україна обирає правильний. Хоча дорога до нього виявилася важкою до нестями.
Сидір Ковпак
