У Любарській громаді під час сесії селищної ради обговорили питання підтримки ветеранів та їхніх родин. Однією з головних історій стала ситуація із мамою 31-річного ветерана, який після служби у Десантно-штурмових військах помер від інсульту.
За словами волонтерки та громадської діячки Юлії Толмачової, мама військового звернулася з проханням встановити портрет її сина на Алеї Слави у рідній громаді.
Реклама
Жінка не просила матеріальної допомоги чи пільг. Її проханням було лише одне — щоб пам’ять про сина, який добровольцем пішов захищати Україну, була збережена.
Боєць воював у складі ДШВ, отримав важкі поранення, мав інвалідність ІІ групи. Після повернення з фронту він сам виховував доньку. Після його смерті опіку над дівчинкою взяла бабуся — мама загиблого військового.
Як зазначила Юлія Толмачова у своєму дописі, родина понад рік чекала вирішення питання щодо встановлення портрета.
Під час виступу на сесії також говорили про необхідність готувати громади до повернення військових із фронту. Адже війна для багатьох захисників не завершується в день, коли вони знімають форму.
Йдеться не лише про соціальні виплати чи документи. Ветеранам та їхнім родинам потрібні увага, повага і готовність громади почути їхні проблеми.
Реклама
За словами учасників зустрічі, у залі під час обговорення питання ветеранської політики не всі депутати однаково активно реагували на виступ.
Зрештою питання встановлення портрета загиблого захисника винесли на голосування. Депутати підтримали рішення.
Для родини це стало важливою подією, адже йдеться не просто про фотографію на Алеї Слави, а про збереження пам’яті про людину, яка віддала здоров’я і життя за Україну.
«Справжнє ставлення до Героїв проявляється не лише у промовах чи квітах. Воно проявляється у тому, чи готові громади відкрити двері перед ветеранами та їхніми родинами», — зазначила Юлія Толмачова.
Історія цієї родини стала ще одним нагадуванням: питання ветеранської політики починається не з великих програм, а з простого вміння почути конкретну людину.
Реклама
“Вчора ми були в Любарі. Їздили разом із ветеранами на сесію Любарської селищної ради.І я досі не можу відпустити те, що там побачила і почула.Приблизно півтора тижня тому, до Житомира приїхала мама 31-річного померлого ветерана. Її син пішов добровольцем, воював у ДШВ, отримав важкі поранення, мав інвалідність ІІ групи.А потім його не стало. Молодий чоловік помер від інсульту.Він сам виховував доньку. Тепер опіку над дівчинкою оформила бабуся — мама померлого воїна.
І все, з чим ця жінка звернулася до нас— це не гроші, не квартира, не якісь привілегії, вона хотіла щоб фотографію її сина, який добровольцем пішов захищати Україну, який воював і заплатив за цю країну своїм здоров’ям, розмістили на Алеї Слави у рідній громаді.
Здавалося б, що тут складного?
Але виявилося, що більше року мама не може добитися вирішення цього питання. Більше року вона ходить по кабінетах і намагається достукатися до тих, хто має представляти її громаду, більше року її фактично не чують.
І знаєте, що було найболючіше?
Виконуючий обов’язки Любарського селищного голови Біленький А. С. за цей час так і не знайшов можливості нормально поговорити з мамою померлого ветерана.Перед нею просто зачинялися двері.То зайнятий ,то немає часу, то ще якісь причини.
І у мене одне питання -а хто ця жінка для вас ?Для своєї громади це мама ветерана, який отримав тяжкі поранення, повернувся з війни і помер у 31 рік. Для своєї онуки — це бабуся, яка тепер фактично замінила їй батька.
Невже для того, щоб почути цю жінку, їй потрібно було чекати більше року вирішення питання?
Ми попросили дозвілу виступити на сесії коректно і розповісти про наших ветеранів, про те, що вони будуть повертатися.Говорили
про те, що війна не закінчується для людини в той день, коли вона знімає форму, розповідали через яке пекло проходять наші військові.
Говорили про поранення, втрати, контузії, ампутації, психологічні травми.Говорили про те, що громади вже сьогодні повинні готуватися до повернення наших воїнів, повинні вчитися їх чути,знати як з ними говорити.Громади мають створювати умови, щоб ветеран після фронту не відчував себе непотрібним.
А що ми бачили в залі? Більшості було похєр про що говоримо.Хтось сидів у телефоні, хтось щось писав у зошиті,
хтось розмовляв між собою та посміхався…В мене склалося таке враження, що я говорю сама з собою. Про що я розповідаю ,цих депутатів не торкається і що для багатьох людей у цьому залі війни просто немає.Склалося таке враження, що ми говорили не про їхніх земляків, не про людей, які сьогодні сидять в окопах і захищають Україну.
І це було дуже образливо.
Ми говорили про ветеранів, про ветеранську політику, про повернення військових у громади.
А іноді достатньо просто подивитися, як громада поводиться з однією мамою одного ветерана.
Коли ситуація вже почала загострюватися, знайшовся один депутат, який сказав просту річ-потрібно винести це питання на голосування.
І тоді відбулося те, що мало відбутися ще більше року тому.
Депутати проголосували за те, щоб на Алеї Слави встановили портрет цього воїна.Здавалося б маленька перемога.Але для цієї мами це не просто фотографія, це її син та памʼять про нього.
От я хочу запитати пана Біленького-
для чого було так довго знущатися над цією жінкою? Для чого було закривати перед нею двері?
Невже не можна було просто сісти, вислухати її і вирішити питання?
І найстрашніше навіть не це.
Найстрашніше для мене питання, яке я постійно собі ставлю- а що чекає наших воїнів після повернення додому?Що буде з ними, якщо вони прийдуть до своїх громад, а там на них чекатиме така сама байдужість?
Якщо ветеран прийде зі своїм болем, а йому скажуть-соррі друже ,ми зайняті?Якщо його родина роками буде ходити по кабінетах і доводити, що вона має право бути почутою?
Ми можемо скільки завгодно говорити красиві слова про наших Героїв, класти квіти, проводити заходи памʼяті та писати правильні промови, але справжнє ставлення до Героя проявляється не в ваших промовах . Повага проявляється у дверях кабінету, які або відкриваються , або зачиняються.А саме головне , повага проявляється в тому, чи здатна громада почути ветерана або його родину і чи готова вона прийняти тих, хто повернеться.І поки наші воїни сьогодні захищають Україну, ми вже зараз повинні думати про те, яку Україну вони побачать, коли повернуться додому.
Бо вони повернуться не для того, щоб знову воювати з байдужістю.
P.S. Пане Біленький , депутат пасічник та інші хто засуджує або обговорює поведінку воїнів, СЗЧників чи ветеранів – не вам судити наших воїнів, не вам їх засуджувати і не вам їх обговорювати- бо ви не були на війні і не проходили то пекло, через яке проходять наші захисники.”, – зробила допис у соцмережі Фейсбук Юлія Толмачова.
Реклама
