Крик душіСвіт

Померла Віра Вовк

З далекого Ріо-де-Жанейро прийшла сумна звістка: померла Віра Вовк, одна з найзагадковіших наших письменниць, прекрасна поетеса Нью-Йоркської групи, авторка понад сотні книг (поезії, проза, драматургія, переклади, наукові монографії, мемуари тощо), невтомна культуртрегерка українства, лавреат Шевченківської премії. Мала 96 років.

Я не знаю, чия рука колише
Цю сіть, до спочинку розп’яту,
Де берег, як біле марево.

Час цідить пісок з долоні в долоню,
І смерть може стукнула легко об шибу
Гілкою чорних акацій.

Віра Вовк (Віра Лідія Катерина Селянська) народилася 2 січня 1926 р. в Бориславі, звідки походила родина її матері — Стефанії ­Звонок. Наприкінці цього ж року мама з донькою переїхали до Праги, де батько закінчував навчання в Карловому університеті. Власне на студіях у Празі 1925 р. і познайомилися батьки майбутньої письменниці: Остап Селянський тоді вивчав медицину, а Стефанія Звонок — хімію. З Прагою пов’язані перші дитячі враження Віри, зокрема легендарний епізод знайомства з Олександром Олесем. Життя родини було дуже скромне. Невеликої батькової стипендії і маминого підробітку на друкарській машинці не завжди вистачало, щоби зводити кінці з кінцями: бували часи, коли навіть «на молоко для дитини» не було грошей. Саме в ці нелегкі роки юне подружжя рятувала й підтримувала невтомна допомога митрополита Андрея Шептицького, який після смерті о. Григорія Селянського (дідуся Віри по батькові) став духовним опікуном родини. 1929 року Віра з мамою повернулися в Галичину, мешкали в материних родичів у Губичах, Майдані, Бориславі. У 1932 році після студій повернувся батько і був певний час приватним лікарем митрополита Андрея Шептицького. Його родина жила в Митрополичій палаті, а митрополит став хрещеним батьком Віри. Владика Андрей став її духовним провідником на все життя.

 

На початку 1933 р. батько з семилітньою донькою переїхав у Кути, а її мама закінчувала історичний факультет в Яґеллонському університеті у Кракові, потім вчителювала на Бориславщині. Віра ж часто перебувала в татової мами в Тюдові. Власне з Покуттям пов’язаний початок її літературної творчості: у сім років вона, що почала читати в чотири роки, написала свій перший вірш — «Тополя»,

 

У вересні 1938 р. батько відвіз доньку на навчання до Львова, де вона успішно склала іспити до Української жіночої гімназії «Рідна школа» ім. Іллі та Іванни Кокорудзів.

 

Мешкала Віра в домі тодішнього голови львівського НТШ, антрополога і зоолога Івана Раковського. На жаль, війна не дала змогу закінчити «Рідну школу», але за рік у школі  вона на все життя подружилася з письменницею Лідою Палій та особливо з художницею Зоєю Лісовською.

 

Узимку 1939 р. до її батька прийшов радянський офіцер з «визволителів», українець, і сказав: «Докторе, втікайте з вашою родиною, бо вас розстріляють, а сім’ю вивезуть на Сибір». За одну ніч родина Селянських спакувала речі й у переповненому біженцями товарному потязі подалася на Захід. Разом із Вірою та її батьками в Німеччину емігрувала і Зоя Лісовська. Остапові Селянському вдалося знайти роботу в Патологічному інституті Фрідріхштадта, й у Дрездені Віра Вовк прожила п’ять років. Тут сформувалися основи її мистецького світобачення, вигранилися контури характеру й окреслилися лінії творчого стилю. Тут народилося чимало поезій і перший прозовий нарис «Квіти і пісня», опублікований 1943-го у львівському часописі «Дорога»

 

Через рік після приїзду до Дрездена Віра Вовк і Зоя Лісовська продовжили навчання у дівочій середній школі ім. Клари Шуман. Батько Віри всіляко дбав, щоб дівчата отримали не лише шкільну, а й глибоку культурну освіту. Віра і Зоя слухали філософські лекції професора Курта Ріделя, брали уроки музики у консерваторії та вдосконалювали знання французької мови. Зоїн же тато, Роберт Лісовський, познайомив дівчат із українською елітою в Празі, зокрема з композитором Борисом Левицьким та поетом Андрієм Гарасевичем.

 

Наприкінці у школі пришвидшили навчання й випускні іспити, однак матуральні свідоцтва мали видати лише після обов’язкової служби на фабриках. Дев’ятнадцятирічна Віра цілими днями працювала на фабриці, її батько безперервно оперував у хірургічному відділі лікарні Герхарда Ваґнера, тут він і загинув 13 лютого 1945 р., коли американська авіація бомбардувала Дрезден. Після невдалих спроб відшукати батька Віра Вовк і її мама виїхали колективним транспортом з палаючого міста і через тиждень поневірянь добралися до швабського містечка Вальдзе.

 

Після закінчення війни в Тюбінґені відкрився перший вцілілий у Німеччині університет, до якого ринула вся спрагла знань молодь. Вірі Вовк теж хотілося вчитися, хоч не було ні грошей, ні навіть матурального свідоцтва. Але все ж наприкінці лютого 1945 р. вона спробувала — і сталося диво: Віра поступила, до того ж отримала єдину університетську стипендію, а згодом і безплатне помешкання в домі відомого католицького теолога, ректора Теодора Штайнбюхеля. У Тюбінґенському університеті Віра Вовк навчалася в 1945–1949 рр., активно вивчала германістику, славістику, музикологію, працювала над дисертацією про німецьку епічну марійську поезію Середньовіччя в той час, як її мама, Стефанія Селянська, в тому ж університеті писала докторат з історії. На цей період припадає і вихід дебютної поетичної збірки Віри «Юність», яка побачила світ 1947 р.

 

В середині 1949 р. після несподіваної смерті професора мама й донька знову опинилися без нічого і за порадою о. Володимира Ханейка вирішили емігрувати до Бразилії. Наприкінці 1949 р. Віра і Стефанія виїхали з Німеччини до Франції, де кілька місяців у домі материної наймолодшої сестри в Понтарльє чекали оформлення документів на виїзд. Відплили з французького Гавра і через три тижні, як згадувала Віра, «Христос з Корковадо розвів руки, щоб пригорнути нас».

 

У головному порту Парани — Паранагві на них чекав о. Володимир Ханейко. Священник відвіз їх до поселення Кастро, де був парохом. У цьому невеличкому поселенні нічого «не обіцювало будь-яких перспектив на майбутнє», тому незадовго жінки зважилися переїхати до столиці штату, Курітиби, щоби спробувати знайти там працю.

 

Все ж затишна, віддалена від активного культурного життя Курітиба теж не давала сподіваних перспектив для повноцінної самореалізації. Авторка надрукувала кілька поезій у місцевому часописі «Хлібороб» («Зоря провідна», «До ниви», 1950), але для художньої й наукової творчості їй потрібно було шукати «ширшого поля». Дещо освоївшись, Віра згадала про свою докторську працю, якої тема «Марійські леґенди» дуже надавалася до католицької Бразилії. Вона несподівано познайомилась з отцем-францисканцем Педро Ґалсичем, який зацікавився її науковою роботою і пообіцяв допомогти налагодити контакти з Католицьким університетом в Ріо-де-Жанейро. За допомогою отця вона почала працювати в релігійному журналі «Itinerarium» (“Супутник”) у Буенос-Айресі, а згодом влаштувалася вчителькою в гімназії одного з передмість бразильської столиці.

 

Наприкінці 1951 року  о. Педро Ґалсич познайомив Віру із деканом філологічного факультету Католицького папського університету, дослідником Середньовіччя, і той посприяв, щоб вона мала змогу захистити свою роботу. 1952 р. Віра Вовк отримала ступінь доктора, а незабаром місце викладача в Університеті Святої Урсулі, де пропрацювала тридцять років. Здійснилася Вірина мрія самореалізуватися в науково-творчій праці.

 

1950-ті у біографічній мозаїці Віри Вовк — це пора активних наукових студій і дебютних авторських збірок. У 1955 р. вона вивчала англійську мову й літературу в Ріо-де-Жанейро, у 1956–57 — порівняльне літературознавство в Мюнхені, у 1957-му — французьку мову при Французькому альянсі в Ріо, у 1958–59 — старогрецьку мову й літературу в Університеті святої Урсули. У цей час побачили світ перші прозові книги Віри Вовк «Леґенди» (1955) і «Казки» (1956), повісті «Духи й дервіші» (1956) і «Вітражі» (1961), поетичні збірки «Зоря провідна» (1955) й «Елегії» (1956) та спільна з О. Колодій антологія перекладів творів української класики «Antologia da Literatura Ucraniana» (1959).

 

На 1960-ті припадає період плідних творчих контактів. У січні 1959 р. Віра Вовк налагодила зв’язки з письменниками Нью-Йоркської групи, почала дописувати до часописів «Сучасність», «Нові поезії», «Наше життя». Особливо зміцнилися ці взаємини у середині 1960-х, коли авторка перебувала на постградуаційних студіях порівняльного літературознавства в Колумбійському університеті в Нью-Йорку. Тоді ж, навесні 1965 р., Віра Вовк відвідала Україну і заприязнилася з українськими письменниками-шістдесятниками та дисидентами, з якими впродовж десятиріч підтримувала тісні дружні стосунки.

 

Творчий діапазон цього десятиліття окреслений трьома поетичними збірками, працею над перекладами, зокрема публікацією першої україномовної антології португальської та бразилійської лірики «Зелене вино» (1964), і дебютом у царині драматургії: 1968 р. в Нью-Йорку вийшла друком перша драматична поема Віри Вовк «Смішний святий». Хронологічний рубіж 1970-х — кінця 80-х — це роки викладацької праці й роботи над перекладами.

 

У її художній творчості чітко увиразнилися модерні тенденції: тяжіння до ущільнених форм, до архаїчних образів із полівалентним змістом, до притчевості, алегоричності, гри семантичних відтінків. Наприкінці 1970-х з’явилися позначені цими рисами збірки поезій «Меандри» (1979) й «Мандаля» (1980), а в середині 1980-х — книги новел «Святий гай» (1983) і «Карнавал» (1986), на образність яких немаловажний вплив мали також подорожі арабським Єгиптом (1973) та студії латино-грецької літератури в Ріо (1978).

 

Новий виток оригінальної творчості Віри Вовк пов’язаний із роками 1988–2000. Події в Україні спонукали знову звернутися до історичної тематики. У цей час побачили світ п’ять драматичних творів: «Іконостас України» (1988) — містерія, в якій авторка пророче передбачила воскресіння української державності, а також драми «Вінок троїстий», «Казка про вершника», «Зимове дійство», «Весняне дійство».

 

А 2000–2015 рр. стали для Віри Вовк, мабуть, найурожайнішим періодом на літературній ниві. Завершивши викладацьку діяльність у Державному університеті Ріо-де-Жанейро, вона цілковито посвятилася художній творчості, зокрема белетристиці. За цей час в Україні побачили світ десять прозових і вісім поетичних книг авторки, а у видавництві «Родовід» вийшло друком чотиритомне видання її художніх творів — «Поезії» (2000), «Проза» (2001), «Театр» (2002), «Спогади» (2003).

 

Загалом вийшло більше сотні книг Віри Вовк, 65 книг оригінальних творів (28 книг поезії, 25 прози і 12 драматургії) та 53 книг перекладів (14 — на українську і 39 — з української на португальську та інші мови). Усі — видані власними зусиллями, за власний кошт, без суттєвої допомоги ззовні.

 

Тривалий час цей вагомий культурний доробок був невідомий на батьківщині, і лише з початком 2000-х твори Віри Вовк почали з’являтися у вітчизняних видавництвах. Письменниця стала лауреатом численних вітчизняних і міжнародних літературних відзнак, зокрема: премії ім. Івана Франка (Чикаго, 1957, 1982, 1985, 1989, Київ, 1990), премій «Благовість» (Київ, 2000), «Тріумф» (Чернігів, 2003), «Сад божественних пісень» ім. Г. Сковороди (Луцьк, 2006), «Глодоський скарб» (Київ, 2013) і Національної премії ім. Т. Шевченка (Київ, 2008).

 

 

Джерело: zbruc.eu

Схожі матеріали