МАЛОВІДОМІ ФАКТИ ПРО ЖИТТЯ, ДВОХ ЖІНОК І РАПТОВУ СМЕРТЬ АВТОРА «ЩЕДРИКА»
На превеликий жаль, лише завдяки цій колядці ім’я видатного композитора повернулося в сучасну історію. Хоча «Щедрик» – один із півтори сотні талановитих обробок Леонтовича, які заслуговують не меншої уваги.
СИН СВЯЩЕНИКА
Саме батько, який попри сільську освіту й життям вмів грати на віолончелі, скрипці, гітарі й керував хором семінаристів, навчив Миколу музики
Він теж мав стати священиком, але відмовився від сану. Батько через брак коштів віддав його до Шаргородського початкового духовного училища, де учням забезпечували повний пансіон, а потім вже юний Микола сам вступив до Подільської духовної семінарії в Кам’янці-Подільському. Тут він освоїв скрипку, фортепіано, духові інструменти, навчився по нотах читати складні партії церковних хорів, вперше почав обробляти народні мелодії й після закінчення семінарії обрав роботу сільського вчителя. Сам організував у селі Чуків, де вчителював перші роки, самодіяльний симфонічний оркестр.
Леонтович написав загалом понад 150 музичних творів. Серед них такі відомі, як «Дударик», «Пряла», «Козака несуть».
ЧОТИРИ РЕДАКЦІЇ «ЩЕДРИКА»
І саме четверта версія, виконана у 1916 році хором Київського університету в Київському купецькому зібранні (нині – Національна філармонія), принесла композиторові величезний успіх, ставши основною – тим самим «Щедриком», яким його знає сучасна Україна і весь світ.
МУЗИЧНА НАУКА
Микола Леонтович придумав і першим застосував різні хорові звукові ефекти, один із найвідоміших – спів із закритим ротом, своєрідне переосмислення мелодики народного плачу. Ще Леонтович розробив темброву варіантність виконання народних рапсодів, створював оригінальні хорові композиції, відтворив і ввів у свої твори забуту в той час імпровізаційну творчість українських кобзарів.
Першим в історії української освіти склав підручник із нотної грамоти для школи. Але жоден екземпляр, на жаль, не дійшов до нашого часу.
МІЖ ДВОХ ВОГНІВ: ДРУЖИНОЮ І МУЗОЮ
Леонтович «розривався» між двома жінками – дружиною і «музою». Ще у 25 років він одружився з Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, яка вірно супроводжувала його в усі міста й села, куди композитор вирушав працювати. У подружжя народилася донька Галинка. У 31 Леонтович влаштувався викладати спів у жіноче єпархіальне училище в Тульчині й десять років керував там жіночим хором. Там же згодом познайомився з Надією Танашевич – молоденькою лібретисткою, вихованкою училища. З нею він почав працювати над хоровою оперою «На русалчин Великдень» за однойменною казкою Бориса Грінченка. Надія писала текст лібрето, до неї Микола Дмитрович їздив (ще й разом із донькою) аж у село під Гайсином задля музичних доопрацювань. Композитор запевняв, що з лібретисткою його пов’язує лише музика, але дружина Клавдія страшенно ревнувала чоловіка до молоденької Надії. Подейкують, саме ця вихованка напророчила Леонтовичу ранню смерть.
Начебто він жартома розповідав, що Надія якось глянула на його долоню, побачила коротку лінію життя й розплакалась.
ДОРОГА ДО СМЕРТІ
Леонтович пройшов 270 км пішки з Києва до рідного Тульчина, куди змушений був тікати після того, як столицю взяли денікінці в серпні 1919 року. Тут Леонтович заснував першу в місті музичну школу, викладав у церковному училищі. Але ця робота не давала заробітку, і від страшенних злиднів Микола Дмитрович спершу відправив свою доньку, а потім відправився сам – ще 80 кілометрів пішки – до свого ж батька-священика в село Марківка.
Прожив лише 43 роки – дуже мало навіть за тодішніми мірками. Про смерть Леонтовича упродовж 80 років лунали різні версії, а правда стала відома лише у 2000-х роках, коли розсекретили чекістські архіви.
ЗАГАДКОВЕ ВБИВСТВО
Його вбили 23 січня 1921 року, хоча офіційно про смерть Леонтовича газета «Вісті» сповістила аж 2 березня. За дослідженням видання WAS, 22 ічня до хати батька Леонтовича, де вже був і Микола, і його донька, під’їхала підвода. Чоловік, який представився Афанасієм Грищенком, уповноваженим ЧК із боротьби проти бандитизму в селах, проситься переночувати.
Родина та гості разом вечеряють і йдуть спати. Хата в отця Дмитра мала – на дві кімнати. В одній лягає він з онукою та донькою, в іншій стелять Леонтовичу і гостю. Щоб Грищенко не змерз, батько накриває його своєю шубою.
На світанку родина прокидається від гучного звуку. Батько забігає до сусідньої кімнати. Микола Леонтович напівсидить на ліжку, з правого боку стікає кров. Навпроти – Грищенко з гвинтівкою. Священик має показати, де золото. Золота нема.
Грищенко забирає шубу, білизну, ложки, годинник Леонтовича, взуття. композитора доводиться ховати босим.
Діяв чекіст із власної ініціативи чи за наказом, невідомо. В архівах є дані про виплату йому 5000 рублів «на секретные расходы». Що сталося з Грищенком, достеменно невідомо. Є непідтверджені відомості, ніби згодом сусід Леонтовичів зарубав вбивцю лопатою.
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПРО КОМПОЗИТОРА
Справу «Композитора Леонтовича» вів особисто майбутній міністр внутрішніх справ УРСР Іван Головченко, який невмисне перекручував зафіксовані свідками дані, приписував родичам фальшиві слова й виставив вбивство композитора як «петлюрівсько-розбійницький» напад. Така фальсифікація була зроблена навмисне, аби придушити розмови про утиски Леонтовича за його «націоналістичні музичні вподобання», за просвітництво й розвиток церковного хорового співу, а також аби приборкати гнів селян, обурених чекістським вбивством сина священика.
Ім’я Леонтовича залишалося під негласною забороною до «хрущовської відлиги» 1960-х.
«ЩЕДРИК» НАЗАВЖДИ
За три місяці до вбивства Леонтовича, 5 жовтня 1921 року, «Щедрик» вперше пролунав у США – діаспорський хор Олександра Кошиця виконав пісню в нью-йоркському «Карнегі Хол». А в 1936 році Пітер Вільховський, який працював на радіо NBC, записав англійську версію слів до «Щедрика» й назвав пісню Carol of the Bells.
Отак щороку слухаємо-співаємо «Щедрик» і навіть не замислюємося, яка непроста людська доля «стоїть» за його піднесеною життєствердною мелодією…
