Вперше в житті в Хітроу на паспортному контролі я бачив чергу з підданих Великої Британії, в сім разів більшу за чергу іноземців. Нас стояло 7-8 осіб, проти 50-60 британців, які вишукувались у паралельній черзі.
Після цього – майже пустинний шлях з аеропорту в місто, абсолютно вільна дорога, без заторів та, власне, майже без машин.
Про це пише Дмитро Наталуха для ЄвроПравди.
І нарешті – Лондон.
Мені доводилось багато разів бувати у столиці Сполученого Королівства, але жодного разу я не бачив нічого подібного.
Місто немов поставили на паузу.
Неймовірний величавий мегаполіс виглядає спустошеним містом-примарою, яке покинули його мешканці, рятуючись від глобального катаклізму десь у сільській місцевості. Щось віддалено нагадує британський телесеріал “Survivors” 2008 року.
Легендарні вулиці, площі і парки, які зазвичай переповнені натовпом туристів навіть на листівках – сьогодні сором’язливо знелюднені, наче дівчина, яку ненароком застали роздягненою, але їй немає де сховатись.
Тут не просто знають про карантин. Це і є карантин в його кращому, але від того – не менш моторошному вигляді.
80% машин – таксі та даблдекери (порожні на 2/3). Ще 10% – вантажівки, а решта 10% – приватні авто.
Метро віднедавна працює, але так само – майже порожнє, людей заохочують не користуватись ним. Міжміські потяги ходять за скороченим графіком.
Маски носять скрізь. Навіть на вулиці кожна четверта-п’ята людина – в масці.
Всі заклади працюють до 10 вечора. Всі – значить всі. І брудні паби, і фешенебельні лобі-бари в п’ятизіркових готелях, без винятків.
Якщо ти зайшов в один із них – будь готовий до того, що тебе попросять зачекінитись у цьому місці через спеціальний додаток британського МОЗ.
Щоб заклад знав, що ти – не на самоізоляції, а МОЗ знав, що ти був у цьому закладі, раптом щось.
Якщо у вас компанія з 10 осіб – можуть попросить зачекінитись усіх десятьох.
Якщо ти проти – ти залишаєш заклад. Але ніхто не проти.
Неухильне слідування британців настановам уряду справді вражає.
Заклик з будинку 10 на Даунінг-стріт #staylocal навіть перекласти важко, тому що у цих двох словах закладена ціла філософія британської lockdown’оміки:
– і прохання не виїжджати нікуди зі свого району, міста або села,
– і підбадьорення користуватись місцевими магазинами і кафе,
– і прохання підтримувати місцеві органи влади,
– і заохочення, наскільки це можливо, споживати британські продукти у часи катастрофічного падіння попиту.
Навіть більше – місцеві вибори, які мали відбутися у травні 2020 року, перенесли на травень 2021-го. І повторного перенесення ніхто не виключає – в залежності від ситуації.
А йдеться, щоб ви розуміли, про 151 місцеву раду, 13 мерів міст та 40 обласних керівників поліції з 43 існуючих (це виборна посада).
Я не пишу це до того, що і в Україні потрібно щось кудись переносити, а лише до того, що ставлення до пандемії у британців – критично інше.
І мова навіть не про їхній уряд і довіру до нього. Цей пост – не про звинувачення.
Мені просто все більше здається останнім часом, що домінуючий психотип українців – це виживання.
“Виживання” – важкий історичний спадок нації, яка майже всю свою історію існувала без власної суверенної держави.
І в інстинктивному намаганні вижити ми сприймаємо будь-які правила і норми як екзистенційні перепони до нашого власного життя. І тому шукаємо способи обійти їх і порушити.
Навіть коли вони це наше життя намагаються врятувати.
І з цим психотипом потрібно щось робити.
Цивілізація виникла довкола слідування певним правилам. Британія, з усіма своїми традиціями – найкращий тому приклад.
