Ніби нестримний плин ріки, з її порогами, мілинами, з чорториями та водовертями, від першоджерела і до злиття з океаном, так і життя кожної людини несе свої роки від народження і до злиття з морем вічності. У кожної людини – своя ріка життя, і “кожному своє”, як то кажуть, написано десь там, над воротами, котрі краще оминати десятою дорогою. Тож неодмінно на певному відтинку життя настає мить потреби запитати в себе: хто, навіщо і куди?.. Як на допитах у сумнозвісній “конторі” під абревіатурою КДБ, в якій задавали дуже цікаві запитання, наприклад: “Скажіть, чому ми вас сюди запросили?”. Тобто – шукай сам собі статтю, бо нам ліньки. А коли, по недосвідченості, ви скажете, що ні за що, то такою відповіддю “намалюєте” собі статтю про “клєвєту на органи совєцкой безопасності і на весь совєтский строй”, у якому, “звичайно”, людей ні за що не арештовують.
У таких випадках дуже помічним бувало “дуркування”. Наприклад, “запрошений” до будинку, що на вулиці Паризької Комуни (нині Фещенка-Чопівського), мальованський “слон” і поет за сумісництвом Євгеній Павленко написав розписку і зобов’язався не розмовляти ні на політичні, ні на економічні, ні на побутові та ні на всякі інші теми. Після чого на всі запитання мовчки вказував на написаний папір.
Колись і мене туди “запрошували”. Спочатку запросили до кабінету директора Житомирського Обласного театру, в якому я працював машиністом сцени. Потім запропонували прогулятися до бульвару. А вже там запропонували спуститися до одного з поверхів, що нижче “нуля”, у той же таки будинок, що на вулиці Паризької Комуни. Дуже “ввічливо запросили” – гріх було й відмовитися. Десь у кінці третього часу “співбесіди”, коли вже не допомагали і награні “істерики” з цоканням зубами по налитому “добрим” слідчим стакану водички, я об’явив “явку з повинною” і пообіцяв у всьому признатися. Мабуть, саме тоді й відбувся мій дебют письменника-фантаста. На жаль, списані три листки формату 4А не збереглися, а були знищені працівниками органів безпеки відразу після їх прочитання, а з мене ще й взяли підписку про нерозголошення цієї страшної таємниці. Пам’ятаю лише початок: “Я, незаконний син Мао Дзе Дуна, китайський шпигун, таємно прибув до міста Житомира з завданням набити сірниками пушку танка, що стоїть на Майдані Перемоги і стрельнути по Обкому Партії”… і далі, в такому ж стилі.
Цікаво, чому колись нині вже покійний колишній в’язень совєцьких концтаборів і націоналіст Сергій Бабич, котрий відкрито виголошував свою заповітну мрію – підірвати отой самий Обком, потім отримав квартиру якраз навпроти нині вже колишнього Обкому Партії? А от мені квартири побіля танку чомусь не запропонували?!
Але, не будемо відволікатися на сентиментальні і “ностальгічні” спогади про СеСеСеР і про його темні путі до “свєтлого будущєго”. А отже…
Питання: хто, де, коли і як?
Скільки себе пам’ятаю, і в паспорті так записано, мене звати Костянтин Гулюк, котрий народився 1953 року в містечку Березне Рівненської області в сім’ї завідуючого районним відділком державного страхування та завідуючої дитячим садком – колишньої розвідниці і партизанки, котра після війни була мобілізована працювати в Західній Україні, де і вийшла заміж за місцевого підтоптаного хлопця.
Коли мені виповнилося два роки, то через конфлікт батька з секретарем Райкому Партії (відмовився передати до Райкому службовий транспортний засіб у вигляді коней), на батька завели справу про “перевищення влади” – за те, що колись там дав по шиї п’яному їздовому. Оскільки батько був “західняком”, то йому “пришили” ще й націоналізм. Слідчий МГБ розібрався в справі і закрив її за відсутністю складу злочину, але порадив забрати сім’ю і виїхати з Рівненщини десь подалі. Принаймні так нам розповідали. Але дивно те, що не тільки мої батьки, а й уся численна батькова рідня, серед котрої був навіть один член Комуністичної Партії Західної України, раптом знялася і розбіглася по всій території радянської імперії.
Отак я і став житомирянином, хоча до школи я виховувався в діда з бабусею – материних батьків, у селі Бобрик, котре входило до селищної ради села Гай Житомирського району. Саме звідти походить і мій псевдонім – Костянтин Гай.
Як і коли Костянтин Гай став Костею Анархістом?
Ви можете не повірити, але, коли я, завербований по комсомольській путівці, опинився в м. Кривому Розі на будівництві дев’ятої доменної печі і прилеглого до неї комплексу збагачувального комбінату, мене називали Нестором – на честь Нестора Івановича Махна. Хоча в ті часи в “Странє совєцкой” не було ні сексу, ні демократії разом із політикою. Цікаво, що Нестором я був лише на будові? В побуті, на танцмайданчику чи десь у кафешках, я був більш відомий як монах. Їй-бо – щось знали?!
Перший конфлікт із державою і радянською владою у мене відбувся в м. Хмельницькому, куди я був направлений опісля того, як мене відрахували зі спортивного батальйону Прикарпатського Військового Округу. А ставлення до військового строкової служби у спортивному батальйоні округу і в комендантській роті штабу периферійної дивізії дуже різнилися. Найперше – мене заставили голити вуса. А на моє зауваження, чому до грузинів та вірменів такі претензії не пред’являються, мене просвітили тим, що в лиць кавказької національності “уси” являються предметом їх національної гордості. Коли ж я повідомив командиру роти про те, що я українець і у мене, як в українця, теж є національна гордість, його ледь не скоробило.
Вуса мені таки довелося поголити, але я домігся собі права робити ранішню “зарядку” не “плєчом к плєчу” з усіма, а як те записано в статуті з урахуванням моїх спортивних розрядів – за індивідуальним планом. “Кришував” мене начальник фізичної підготовки, котрому поталанило, що до нього потрапив, хай і відрахований, але досвідчений спортсмен зі збірної округу, котрий приносив йому “очки” за перемоги на різних спортивних змаганнях. Він мені навіть “вибив” дозвіл – тренуватися веслуванню на спортивній базі в Ружичному.
Однак, така привілейність і моя поведінка, а також і мої відверті висловлювання про історію України та про свободу особистості дуже не подобалися моєму безпосередньому командуванню. Тому, скориставшись нагодою, коли я потрапив у автопригоду, мене відправили на медкомісію до психіатричної лікарні імені Ющенка, що у місті Вінниці. А вже звідти, під конвоєм, до м. Львів на “обстеження” в психіатричному відділенні Львівського військового шпиталю. Обстежували мене ін’єкціями розтопленої сірки, після яких вели на допит. Я не стану вдавати з себе героя-партизана і чесно признаюсь у тім, що нікого не “здав” лише за тієї причини, що не було кого “здавати”. А коли мені вкололи аж вісім кубиків цього розчину, то я написав про себе такого, що здивував цим і викликаного на другий день військового прокурора.
На моє щастя, це дійство відбувалося не в тридцяті роки минулого сторіччя. Тож після “обстеження” я був визнаний гідним для подальшої служби, але був переведений до Ужгородського Гірського Стрілецького полку.
Демобілізувавшись з лав Радянських Збройних Сил і відгулявши свій “дембельський” місяць, я прибув на будову до м. Кривого Рогу, куди мене завербували криворізькі вербувальники ще під час служби. Там, працюючи в будівельній “Комсомольській Ударній Бригаді”, я вступив і до комсомолу. І навіть “кандупою” став. Тобто кандидатом у партію. Через що мав партійний обов’язок виписати собі певний перелік партійної преси. Зокрема і журнал “Молодой Комуніст”. А так, як оте (раді нєсколькіх строчєк в газєтє) у мене вже почало свербіти, то я написав до того журналу статтю про негаразди в справі виховання молоді.
Статтю мою, звісно, не опублікували, але про мій вступ до лав “єдиної і направляючої сили” ніби й забулося. Ікнулося воно мені вже в Житомирі. Тому що, коли наш Обласний Драмтеатр мав їхати на гастролі до Болгарії, я виявився “невиїзним”. А коли я, по необережності, залишив свого зошита на пульті, що керує сценічною механікою, а одна прибиральниця і “стукач” за сумісництвом викрала його і віднесла до КДБ, мене запросили для співбесіди до головного офісу Контори Глибокого Буріння. Опісля мене запрошували туди не раз, кожного разу роблячи пропозицію про співпрацю. Але стати співвласником тридцяти срібняків мене не приваблювало. Вже пізніше, в епоху Горбачовської “перестройки”, опісля того, як я добився повернення своїм співробітникам незаконно знятої з них “прогресивки”, та після того, коли я прийняв активну участь у поновленні на посаді незаконно звільненого водія Петі, мене і самого звільнили з посади під виглядом чергового скорочення штатів. Тож я вимушений був оголосити безстрокову голодовку, опісля якої, за рішенням суду, мене було поновлено на моїй посаді.
Під час отого мого “майн камфу” з адміністрацією театру мною зацікавився правозахисник Мерсон, котрий був ще й довіреною особою у штабі по виборах до Верховної Ради Радянського Союзу опальної кореспондентки Алли Ярошинської, з якою ми колись вчилися в паралельних класах школи № 1, що на Мальованці. Тож я, приставши на пропозицію, влився до активу створюваного тоді “Народного Фронту Сприяння Перебудові”. А вже потому і до спілки творчої молоді, котра згуртувалася в окрему групу “Анархо-Синдикалістів” під проводом Юрія Анісімова.
Про першу хвилю демократичної революції я хочу зауважити те, що протести почалися не задля повалення радянської влади загалом і не задля здобуття Україною незалежності. Протести того часу взагалі не містили у собі нічого ідеологічного. Протестували проти захланності радянських бюрократів – чиновників з установ державного управління та партапарату. Протестували проти роздутих чиновницьких штатів та їхніх спецрозподільників і спецпайків, проти депутатських залів на вокзалах та проти інших привілеїв партноменклатури.
Мабуть, задля того, щоб розколоти лави протестувальників, органами КДБ була задумана операція по створенню РУХу, котрий успішно розколов суспільство на “ковбасників” та “ідейників”. Коли ж РУХ очолив колишній політв’язень В’ячеслав Чорновіл і РУХ почав втрачати свою підконтрольність, Чорновола спершу усунули за допомогою усяких Костенків та Васильчуків. А коли він спробував створити свій РУХ, його було вбито. РУХ же, виконавши свою функцію, за допомогою тих же Костенків і Васильчуків, як то кажуть, “спочив у Бозі”.
Все відбувалося так, як то і було заплановано в потаємних кабінетах влади, але втрутився випадок – коли група незадоволених горбачовською діяльністю партійців створила ГКЧП і оголосила особливий стан та кінець усякій демократії з її перестройками. З того державного перевороту вийшов пшик, але на українців раптово звалилася незалежність, з котрою мало хто з них знав що робити. Чим і скористалися бариги і ті ж таки чиновники, котрі позодягали вишиванки та вмить перефарбувалися на “палких патріотів” вже незалежної України. В результаті чого ми маємо нині набагато більший, ніж колись, штат чиновників, котрі свою втрату спецрозподільників та спецпайків компенсували собі своїми захмарними зарплатами, завдяки яким мають можливість, вже без розподільників, купувати собі те, що за цінами недоступне для простого українця. А втрату депутатських залів компенсували мережею так званих “віп-залів”, скористатися котрими пересічному громадянину України не по кишені. Отже, маємо те, що заслуговуємо. Адже коли Мойсей вивів жидів з єгипетського рабства, то вони пішли в пустелю шукати собі “землі обітованої”. А нас сам Бог вивів із полону чиновницького і комуністичного рабства, а ми й досі тупцяємося на його кордонах, де кожен оглядається – чи не звільнилося десь там місце рабовласника. Адже раб ніколи не прагне волі. Раб прагне лише того, щоб йому самому стати рабовласником.
Хочу додати, що коли в Україні з’явилася ще одна об’єднуюча сила – Українська Православна Церква, котра не залежала від всесоюзного відділку КДБ відомого під назвою “Русская Православная Церковь”, Московитськими спецслужбами, за тією ж методою, було придумано як самого Силенка, так і всю його “РУН віру”. Придумано як зброю, котра має розколоти незросійщену, а якраз саме частину найбільш патріотичного українського суспільства. Адже, коли націю неможливо здолати, то її, найперше за все, потрібно відвернути від Бога. Тому, на превеликий жаль, доводиться спостерігати, як дехто, будучи і щирим українцем, і щирим патріотом України, підспівує та танцює під свірель, у яку свистять московські ФСБешні “нільси”. Тож дуже хочеться сказати їм: Україна доти не встане з колін, доки українці не стануть на коліна перед Богом.
Коли і навіщо почали писатися вірші, проза та музика?
Віршувати ж я почав ще в шкільні роки, коли був одноосібним редактором сатиричної стіннівки “Оса”, в котрій малював карикатури на своїх однокласників та писав невеличкі сатиричні віршики. А вже пізніше, під час строкової служби в лавах Радянської Армії, зрозумівши, що по суботам, в “парковий день”, пером писати – не мітлою махати, став штатним редактором бойового листка, в котрий, користуючись своїм службовим становищем, дописував свої поезії.
Більш серйозно і продуктивно, завівши окремого блокнота, я почав писати вірші в місті Кривому Розі і, як то завжди буває, опісля невдалого кохання. Мабуть, цей “поріг”, який потрібно переступити, переступали всі поети. Писав здебільшого російською мовою, але іноді звертався і до рідної солов’їної. Писати виключно українською, прочитавши один із небагатьох моїх україномовних творів, мене напоумив мій “партай генносе”, анархіст, талановитий поет та русофіл за сумісництвом Юрій Анісімов. Відтак – пишу українською.
Писати прозою і публікуватися в пресі я почав за періоду Горбачовської “Перестройки”. Спочатку це були політичні листівки, невеликі дописи на політичні теми та сатиричні фейлетони про радянську владу, котрі публікувалися спочатку в підпільному самвидаві, а потім публікувалися в різних газетах. Набувши певного досвіду, я спробував писати невеликі за обсягом новели та оповідання в стилі фентезі. Деякі з них були опубліковані в журналах “Авжеж”, “Голос Громадянина”, “Світло Спілкування” та “Ковчег”, а деякі так і залишилися “лежати в шухляді”.
За весь час видав лише одну невеличку збірку – “Причастіться Кров’ю Моїх Вен”. Так як я не вмію шукати спонсорів, то – за власний кошт. Вся збірка розійшлася, але ніякого доходу мені не принесла – повернула мені лише третину затрачених на її публікацію грошей. Тому чисто літературних поезій нині пишу мало. Здебільшого пишу пісенні тексти на власну музику або перекладаю українською тексти раніше популярних шлягерів і трохи підробляю “вуличним музикантом”. Отримую від цього не лише матеріальне задоволення, а і моральне. Тому що маю змогу спілкуватися з більш численною аудиторією. ніж це, як правило, буває на поетичних тусовках, де один одного слухають, один одного хвалять, а позаочі – гудять. До того ж своїми виступами я роблю певний вклад у справу відродження “старцівства”. Старцями колись називалися кобзарі, лірники, бандуристи і псаломщики, котрих під час самого темного для України періоду сталінські НКВДисти, зібравши нібито на з’їзд, кудись вивезли і там знищили. Знищивши їх фізично, задля морального знищення “старцівства”, вони прирівняли його до жебрацтва. Але це не так. Адже вуличний музикант не просить, а, граючи чи співаючи, отримує від слухачів свою винагороду.
Як музикант я сформувався доволі пізно, але, за словами матері, ноти я навчився читати раніше за літери. Вся справа в тім, що мій дід по материнській лінії, котрий мав італійське походження, був сином музиканта і сам теж був музикантом. Тож і мене вчив музики. Правда, я був несправним учнем, бо у мене були зовсім інші інтереси.
Вперше родові гени прокинулися в років 16, коли я почав займатися веслуванням на каное. В середовищі веслувальників дуже популярною була гітара, і я теж почав навчатися грі на гітарі. Спершу це були імпровізації з Володимира Висоцького на семиструнній гітарі. Пізніше, вже після демобілізації з армії, приймаючи участь у новомодних тоді самодіяльних вокально-інструментальних ансамблях, грав на шестиструнній гітарі. Паралельно з гітарою я грав ще і на валторні в складі духового оркестру. А коли в одному з музичних магазинів я вгледів німецьку блок-флейту, то вирішив спробувати і цей інструмент. Знаменно, що, коли я заграв для головного художника театру Івана Савича Шевченка “Реве та стогне Дніпр широкий”, він мені напророчив: “Костя, те, що ти ото бренькаєш на гітарі, то – пусте. А ось це – твій інструмент”. Мабуть, щось знав?
Фестивальна біографія у мене не досить і велика. Перше місце в жанрі авторської пісні на фестивалі “Каховський плацдарм”, перше місце в номінації української авторської пісні на фестивалі “Славутич”… Але найбільшим здобутком вважаю вирок Радянського Суду за спів своїх пісень на мітингу.
Як “Костя Анархіст” став священником?
Дехто вбачає у цьому протиріччя. Але про що розповідається в Біблії у восьмій главі першої книги царств? Про те, що не було в Ізраїльтян царя, а були лише судді, котрі розсуджували народ. Але сини останнього судді Самуїла перестали ходити праведними стежками, стали брати хабарі і неправдиво розсуджувати. Тоді ізраїльтяни звернулися до Самуїла, щоб він поставив їм царя, як у інших народів. І коли Самуїл в сум’ятті душі звернувся до Бога в молитві, то почув Голос Божий: “послухайся голосу народу і все, що вони тобі кажуть. Бо не від тебе вони відвернулися, а відвернулися від Мене, щоб Я не царствував над ними”. Тобто, хоча всяка земна влада від Бога, але вона не є Божою.
Перші християнські общини, котрі існували в середовищі державників і язичників, також нарівні з іншими громадянами платили податки державі, як і навчав Господь: “Віддайте кесарю кесареве, а Богові Боже”. Але вони не приносили жертви державним ідолам і жили у вірі суспільствами, духовно відокремленими від держави. Згодьтеся, це дуже схоже на синдикалізм.
Або згадаймо “Утопію”, вигадану Кампанелою. Утопія – це назва міста, в якому жило ідеальне суспільство. Чомусь це слово стало матюком у державників, котрі аж верещать, коли почують щось про можливість ідеального існування в бездержавному суспільстві – це, мовляв, недосяжне для нас, недосконалих. Тобто, самі ж визнають свою ницість. А Християнство нас вчить тому, що ми, хоч і не досконалі, живучи в гріху, але ми можемо очиститись у покаянні і по вірі нашій досягти існування в ідеальному суспільстві Царства Божого.
Це теоретично. А практично до Церкви мене завели проблеми зі здоров’ям, котрі я спробував, за порадою костоправа Корнелюка, лікувати Хрещенською водою в ополонці о 12-тій ночі з 18-го на 19-те січня. Саме під час “Іордані” я і познайомився зі священником, котрий пояснив, що зцілення потрібно починати з покаяння та причастя тіла і крові Господа і Бога нашого Ісуса Христа. І дійсно, після неодноразової сповіді та причастя я перестав приймати сильнодіючі знеболюючі препарати, котрі відпускалися в аптеках лише за окремими рецептами. Тому вирішив і самому стати священником, щоб словом Божим зціляти інших. Служу Богу вже більше двадцяти років.
Я був активним учасником акції “Україна без Кучми”, “Майданів” і “Революції Гідності”. І до АТО їздив кілька разів із концертами та гостинцями. За Порошенка на виборах, котрі відбулися одразу після “Революції Гідності”, не голосував, тому не маю такого розчарування в нім, як мають ті, хто колись за нього голосували. Я не маю і нерозтаможеної євробляхи. Адже найбільший процент голосів за Зеленського віддали якраз власники отих євро блях у якості помсти за закон про обов’язкове розмитнення куплених за кордоном секондхендівських автомобілів. На минулих виборах не голосував ні за Порошенка, ні за Зеленського – зіпсував бюлетень. Тому не чекаю від новообраного президента манни з неба, як всі інші його виборці. Тож, коли раптом почнеться щось цікаве, зателефонуйте і скажіть, де і коли збиратися. Адже Україна – понад усе!