Цікава зустріч трапилась кілька років тому, весна тоді не дуже розгулялася. Такої холодноїта затяжної зими не пам’ятають навіть старожили. Якщо весна затримується – це не означає, що вона не наступить. В один із небагатьох сонячних днів у центрі міста зустрів знайомого. Прізвисько в нього Ганс, на підтвердження – татуювання на правиці. Хлопця, котрий їздить на заробітки за кордон, я добре знаю, а особливо його батьків.
Привітавшись, юнак несподівано спитав:
– А ти знаєш що сьогодні за день?
– Знаю, відповів, день народження Гітлера.
– Слухай, ти єдиний з десятка людей у кого я запитував, хто знає про це!
Запала мовчанка.
– Ходімо до бару, вдаримо по пиву, – нарешті озвався Ганс.
Зайшли в бар на розі вулиць Присутственної і Малої Житомирської. Тут колись, в радянські часи, знаходився штаб народних дружинників, а місцину довкола прозвали «п’яним кутком». Зручне місце для «риболовлі» п’яниць з боку міліції – неподалік розташовувався ресторан. У барі, куди ми зайшли – всі атрибути забігайлівки: магнітофон видає шансонну або напівблатну музику, клубки тютюнового диму, стоять стандартні столики, на них – пластмасові стакани,необмежений вибір спиртного й холодних закусок. Правда, продають тут найдешевше і найсвіжіше пиво, котре завозиться безпосередньо з місцевого пивзаводу. Радомишляни, а особливо гості міста любили відвідувати цей заклад.
- Пляшечку горілочки, пару пива, тараньки? – радісно сплеснувши в долоні, вигукнув Ганс.
– Візьми горілку в магазині поруч – дешевше вийде.
Впорався надто швидко, дістав пластмасові чарки. Налив, весело проголосив:
– За фюрера!
– Пий сам за свого біснуватого.
– Це ж чому?
– А так. Розумієш, я син фронтового офіцера, котрий пройшов дві війни. Тож до чарки не доторкнуся. А якщо бажаєш – пий, ніхто тобі не забороняє. Ганс випив, очі хлопця забігали, мов у лихоманці. Обличчя випромінювало блаженство. Спало на думку, що такі поняття, як совість і милосердя, для нього зайвий вантаж.
– А ти Фрідріха Ніцше читав? – перервавши мовчанку, спитав.
– А хто він такий?
– Щоб ти знав, Гітлер творів Ніцше цілі абзаци використовував. Сходи до районної бібліотеки, там у платному фонді є твори німецького філософа. Почитай, може щось і дійде до голови, якщо ти з нею ще ладиш. У Києві знав одного такого «діяча», як ти на прізвисько Фриц. Збирає різну фашистську атрибутику. При нагоді підкидаю німецьку каску, ґудзики, значки, таіншу гидоту. Добре платив. Якось запросив у свою фашистську «партію». Я запитав, що партійцітам роблять. Слухаємо, каже, гімни, марші, студіюємо літературу. Ціни не було б тобі у тому кодлі.
…Моторошну історію розповідала радомишлянка Поліна Олексіївна Михальська (в дівоцтві – Ліневич), на початок війни дівчині виповнилось дев’ять років. Жили з мачухою – дві сестри і двоє братів. Готували їжу з усього, з чого можна приготувати. Навіть перлівниці йшли в діло. Звареними були такі гидкі, що аж нудило. 20 квітня 1942 року німці оголосили «національним святом» у Німеччині і на окупованих територіях. Вранці мачуха розбудила її, дала відро і сказала: «Німці роздають їжу. Сходи, Полю, може і нам щось перепаде». В будинку №3 по вулиці Шевченка, містилася окупаційна міська управа. Над ганком висів великий прапор – червоний, з фашистським «павуком» на білому полі. У дворі стояла польова кухня, з десятокесесівців із собаками. Німецький кухар зосереджено розливав страву. Величезна черга – люди приходили ще з ночі. Заради свята гітлерівці відмінили комендантську годину, дівчинка простояла майже до обіду. Коли надійшла її черга, кухар запитав: «Віфіль кіндер?» Пальцями показала, що четверо. Німець налив більш як піввідра, ледве додому донесла. Мачуха насипала кожному по тарілці, навіть трапилося кілька шматочків м’яса. «Ось, що залишилося, – сказала мачуха, – занеси полоненим у табір». Поліна Олексіївна пам’ятає, як у серпні 1941 року фашисти супроводжували колону полонених червоноармійців. Гнали, як худобу, штовхаючи прикладами. Бійці напівроздягнені, багато поранених, намагалися один одного підтримувати, бо тих, що падали, фашисти добивали. Люди стояли на тротуарах і кидали солдатам колоні хто картоплину, шматочок хліба, а то і цигарку. Табір містився, де зараз районний суд (будинок №4а, вул..І.Франка.-Авт.). До середини 20-х років ХХ ст.. в цьому будинку розташовувалась одна з радомисльських тюрем. При підході до табору стояли попереджувальні знаки. Велику територію огороджено дерев’яними щитами, з натягнутим колючим дротом. Біля сторожки стояв поліцай із гвинтівкою в якійсь чудернацькій формі. Мовчки відчинив двері і показав, щоб вилила принесене у бочку. Іржава посудина наповнена вже майже вщерть супом, добутим у німців. Певно, багато хто з радомишлян уже раніше приніс сюди залишки німецького супу.Через двері дівчинка побачила полонених, які не були схожі на людей, живі скелети, зарослі та обтягнуті шкірою, усі, хто дожив до весни 42-го з літа 41-го. Скільки тисяч людей загинуло там мученицькою смертю – одному Господу відомо. Ніхто кількість загиблих не рахував, та й навряд чи рахуватиме абовестиме пошук.
Деякі новоспечені «демократи» стверджують, що наші люди – раби і дурні, такі і сякі. Минули десятиліття, вчені зі всього світу і сьогодні не можуть пояснити, як це сталося, що німці програли війну. Висували і висувають різні версії: мороз, величезні відстані, бездоріжжя, якийсь особливий менталітет українців. Даремно вигадують різні дурниці. У тяжку пору у народу на першому місці співчуття і милосердя, ще одне, на що чомусь не звертають уваги – бідність. Основна маса народу бідна. Це було завжди і, на жаль, в наш час тенденція бідності тільки збільшується. Іде ще страшніша російсько-українська війна, за межею бідності можуть опинитися міліони людей. Звичайно, це лише версія. В пресі за роки незалежності не знайдете такого слова – бідний. Редактори вживають якесь видумане словосполучення «малозабезпечений». Такого словосполучення не існує в жодному словнику сучасної української мови. Чому тоді не вживається словосполучення «багатозабезпечений» або «надтозабезпечений»? Але при цьому прості люди можуть віддати стражденним останнє, навіть якщо самому і дітям нічого їсти. Величезна саможертовність закладена в генах нашого народу. Багатіям і ситим громадянам цього ніколи не збагнути. Народний депутат чи успішний підприємець ніколи не кинеться із гранатою під танк, і не закриє своїм тілом амбразуру дота та й в армію навряд чи потрапить – відкупиться. Це підтверджується і сьогоденням в зв’язку з російсько-українською війною. На війні, як завжди гинуть прості громадяни. Багато радомишлян відкупилися від мобілізації. Ходять чутки, що за дуже смішні ціни від 10000 гривень і більше. Багаті чоловіки вважають: краще жити стервою, чим в землі гнити героєм.
Двадцятого квітня 1942 року фашисти з помпезністю святкували у місті Радомишлі день народження фюрера. В театрі, місцеві артисти поставили спектакль «Наталка Полтавка» з тієї нагоди, організували художню самодіяльність. Місцевий художник Анатолій Політ намалював портрет Гітлера на повний зріст. Гуляння тривало всю ніч, а чому б і ні. Здавалося ворогам, що весь світ уже в їхніх руках. А 20 квітня 1943 року день народження Гітлера не відзначався ворогом так пишно – була поразка під Сталінградом. В кінці 1943 року на території району фашистських зайд зовсім не було, а наступного 1944 року залишилися тільки німецькі військовополоненні.
Страшніше інше. Давно, 20 квітня 1889 року, в цивілізованій Європі, в маленькому австрійському місті Браунау-на-Інні молода симпатична німецька жіночка (може і не дуже симпатична) народила симпатичного хлопчика Адольфа, як і годиться дитяті кричав. Як кожна мати, раділа своєму синові. Звідки жінці було відомо, що народила чудовисько – одного з головних злочинців людства, через якого загинуть десятки мільйонів людей? А в якомусь мало кому відомому містечку Радомишлі більше ніж через сто років будуть поминати його прокляту душу. Звідки матері Адольфа було знати, що народила одного з головних злочинців людства, винуватця загибелі мільйонів. Адольф Гітлер пролив стільки людської крові, що перед його злочинами бліднуть «подвиги» всіх інших нелюдів. Чому саме цій жінці Господь Бог дав таку долю? І що б вона зробили б, якби дізналися, ким стане її дитя? А найстрашніше те, що знаходяться на землі послідовники людиноненависників. Певно Ганс скоро ожениться, будуть у нього діти. Чому чоловік навчить свої дітей?
Олександр Пирогов
м. Радомишль
