В’ячеслав Ратинський, житомирянин, фотограф-документаліст, який знімав Революцію гідності щодня протягом трьох місяців і зафіксував ці події на 30 тисячах фотографій.
Вперше серію із близько сотні фото з Майдану опублікував в 2021 році.
Сьогодні В’ячеслав фільмує в зоні бойових дій, продовжуючи через світлини фіксувати події української історії. Про Революцію гідності, а також про роботу під час війни В’ячеслав Ратинський розповів кореспондентці Українського радіо Житомир Наталії Кулініч.
Як ви потрапили в епіцентр подій Революції гідності?
Напередодні початку подій на Майдані я саме переїхав з Житомира до Києва на запрошення однієї з інформаційних агенцій і став працювати фоторепортером. Буквально вже за два місяці після того, як я долучився до команди агенції, почались події на Майдані.
І 21 листопада, як зараз пам’ятаю, я вже готувався до сну, але мені подзвонили з редакції і запитали, чи не міг би я заглянути на Майдан. Бо там щось відбувається у зв’язку з подіями, які сталися у Вільнюсі. Зараз втікач, а тоді дійсний президент Віктор Янукович відмовився підписати асоціацію з Європейським Союзом і, відповідно, на Майдані почали збиратися люди з прапорами Європейського Союзу. Коли я приїхав на місце, Мустафа Найєм саме закликав збиратись на Майдані. Це тривало до години часу, може трошки більше, і вже за якийсь момент люди почали розходитись. Але в наступні дні люди почали збиратися, протестувати, спілкуватися, виступати, незважаючи на дощ, холод, люди приходили, приїжджали з багатьох міст, в тому числі приїхало багато друзів з Житомира, що було приємно.
Чи багато зустрічали житомирян на Майдані?
Уже в перші дні я зустрічав багатьох своїх колег, з якими працював в Житомирі, наприклад Женю Яремчука, Ларису Бекету, Юлію Чепюк, Михайла Загорського, Сергія Григорчука, який зараз служить в Збройних силах, і багато інших людей. Сергія Сухомлина, Геннадія Зубка там зустрічав постійно. І, крім того, на Майдані, прямо поруч з будинком профспілок, був намет з гербом Житомира, всі житомиряни туди приїжджали, сходилися і проводили час, там завжди можна було зустріти когось з Житомира. Для мене це було дуже приємно і близько, тому що в Києві я не так багато людей на той момент знав. А коли я зустрічав когось з Житомира, мені було дуже тепло на душі.
Ви довго не публікували цих фото, чому? І як відібрали із 30 тисяч кілька десятків, які першими показали в 2021 році?
Це, мабуть, одна з найскладніших задач в проєктній роботі фотографа — відзняти матеріал, вибрати, систематизувати, зібрати в одну послідовну серію, яка б розповідала історію від початку до кінця, розставляла б акценти, розповідала б якийсь єдиний наратив.
Я потім довго замислювався над тим, чому так відкладав цей момент, ніколи не показував ці фотографії, крім саме тих буремних днів, коли все відбувалося. Оскільки я тоді працював в інформаційній агенції, ці фотографії виходили майже прямо одразу і потрапляли на сторінки газет, стрічки інтернет-видань і так далі. Але в зібраному вигляді як окремий проєкт, як окрему історію я це не показував. І я для себе дав відповідь, що, в принципі, на той момент я був досить молодим, мені було тоді 22 чи 23 роки, і я не очікував настільки важких і важливих подій. І, чесно кажучи, на той момент мене це доволі травматизувало, тому що це була дуже складна робота, ми мало спали, багато працювали. Крім того, це були важкі події, це були смерті, це були травми. Я сам в тому числі був травмований кілька разів, одного разу був вибух гранати під ногами, іншого разу гумова куля мені прилетіла в обличчя. І, власне, я не вертався до цих фотографій частково через те, що мені було важко знову вертатися до цих подій.
Навіть зараз, іноді, коли я приходжу на Майдан чи на вулицю Інститутську, в той район, де все відбувалося, а тим більше в Маріїнський парк, мені важко там знаходитись, бо починаю все знову переживати. А передивитися всі 30 тисяч фотографій, це значить знову побувати на тому місці.
Але в якийсь момент я вирішив, що час, нарешті, зібрати фотографії докупи і показати іншим людям те, що побачив я і саме так, як я це побачив.
Як ви обирали, що і кого знімати?
Звісно, мені хотілося показати все, що відбувається під час цих подій, протестів. Справа в тому, що ми, фотографи, журналісти, протестувальники, міліціонери, ми тоді багато часу могли знаходитися в одному місці, обличчям один до одного. І ми як фотографи стояли часто між протестувальниками і силовиками. Часто стояли годинами, чекаючи на щось. Тому і фіксували те, що відбувається з обидвох сторін. Хоча фотографій силовиків у мене небагато, бо, як правило, вони ставилися вороже до журналістів, особливо “Беркут”. Але я вважав за потрібне знімати все, що відбувалось.
На ваших світлинах багато побутових моментів життя людей на Майдані. Зараз ви знімаєте уже на війні. Ви б сьогодні робили якісь інші акценти в тих світлинах, які знімали під час Революції гідності?
Так, звісно. Передусім, я б знімав значно більше. Хоча я і так багато часу проводив на Майдані, практично весь свій час зранку до ночі, а іноді і вночі доводилося там бути. Мені хотілося бути там. Я вважав і досі вважаю, що це була моя місія. Я уже тоді розумів чітко, відчував, що я знаходжуся в центрі історичних подій для нашої держави. І якби зараз я міг повернутися, точно я б знімав більше. Я побував би там, де я не зміг побувати тоді — більше проводив би часу в побуті з майданівцями, зокрема, в наметах. Бо в намети я не часто заглядав. В будинку профспілок, в українському домі, в КМДА — там, де люди жили, відпочивали, спали. Мені тоді ще не вистачало цього досвіду, знань, як правильно працювати з людьми. І, окрім того, я тоді щойно переїхав до Києва і нічого не знав про це місто, я навіть погано орієнтувався на центральних вулицях. Я не знав, як правильно зайти в будинок профспілок чи будь-яку з адміністративних будівель. Зараз би, звісно, я проводив би там набагато більше часу. І в мене тоді не було багатьох колег, хто б міг мені підказати. Зараз би я, мабуть, інакше підходив до зйомки.
Останні ваші фото з Майдану, які вони за відчуттями? Бо ті події одразу перетікли у події в Криму та на Донбасі.
Дійсно, завершення подій на Майдані, воно дуже розмите. І я сам, будучи в моменті там, не одразу зміг зрозуміти, чи вже закінчився Майдан, чи ні.
Як це виглядало і відчувалося безпосередньо в момент? Це була величезна трагедія, тому що в останні дні протистояння загинуло дуже багато людей на вулиці Інститутській, ці люди були жорстоко вбиті, розстріляні. Але з іншої сторони, люди відчували здобуток, перемогу. Янукович втік, у Верховній раді відбувалися важливі події, відсторонення президента-втікача і багато інших.
І, водночас, починалися дуже небезпечні події в Криму, а згодом — на Донбасі. Тому я для себе визначив крапку в Майдані якраз в той момент. В мене є ці фотографії, вони не увійшли в серію, але я для себе їх визначаю, що це якраз момент переходу — хлопці з Майдану, які активно брали участь в зіткненнях, вони, не роздумуючи, поїхали на полігони Національної Гвардії, де їх навчали користуватися зброєю і воювати колишні їхні вороги, працівників внутрішніх військ. Це було дуже цікаво спостерігати за цим, як вони один з одним дражнилися, тому що, власне, ще вчора вони були по різні боки барикад. А вже на наступний день вони були на одній стороні і готувалися до бойових дій.
Власне, хлопці з Майдану увійшли в батальйон Національної Гвардії, який згодом почав носити ім’я генерала Кульчицького, який загинув поблизу Слов’янська. Власне, всі вони чи більшість увійшли в цей батальйон і згодом захищали Україну на Донбасі і далі. І цей батальйон існує по сьогоднішній день. Я час від часу задумуюся зв’язатися з цими людьми і знайти тих, хто брав участь в Майдані. Цікаво, що я зустрічав цих людей уже на війні, як з “Беркуту”, так і майданівців.
Ви згадали про зйомки на війні. Де саме ви сьогодні знімаєте, що знімаєте і наскільки ваш досвід зйомки Майдану вплинув на вас як на фотографа?
Зараз я їжджу уздовж всієї лінії фронту. За цей рік я точно об’їхав від найпівнічнішої точки в Сумській області до найпівденнішої в Херсоні. Буквально недавно я повернувся з Херсону, перед цим був у Покровську. Був, мабуть, один із останніх журналістів, хто там побував перед ось цими дуже складними подіями, які зараз відбуваються.
Далі я збираюся їхати в Гуляй-Поле, сподіваюсь, що все складеться. Там теж зараз не солодко.
А що стосується подій на Майдані, зйомок протестів, це був дуже потужний для мене старт у формуванні мене як документаліста, як фоторепортера, як журналіста. Тому що в мене був певний досвід роботи до цього, але не в настільки складних емоційних ситуаціях. І, мабуть, після подій на Майдані я ствердився в тому, що саме цим я хочу займатися усе своє життя.
Я зрозумів тепер, що для мене найголовніше — показувати історії людей в перебігу тих подій, в яких ми зараз безпосередньо беремо участь. Чи трагічні, чи героїчні історії. Як показала практика, зокрема, фотографії з Майдану — надзвичайно цінні. І з кожним роком ці фотографії стають цікавіші, з кожним роком і я і глядачі знаходять якісь нові деталі, якісь нові історії згадуються. Тому я хочу зберегти ось цю пам’ять, яка необхідна нам всім, роблячи фотографії війни зараз, створюючи проєкти, довгі чи короткі історії для того, щоб в майбутньому я сам і інші глядачі і, можливо, покоління мали змогу так само побачити те, що відбувалося. Тому що всі ми знаємо — той, хто не знає своєї історії, не має майбутнього.
Сьогодні День гідності і свободи. Як ви для себе визначаєте сьогодні ці два поняття?
Це дуже складне питання. На нього не можна так просто відповісти. Я думаю, все, що зараз відбувається з нами, це є гідність і свобода. Це те, за що ми боремось, і якщо ми не зламаємось, ми будемо гідними і вільними. Так само, як це було в 2014 році, коли українці відстояли своє право мати голос.
