Історія перша. Рік 2022 та 2023. Північ Житомирської області.
Від цих магазинних полиць завжди віяло якоюсь тихою урочистістю. На полицях різнобарв’я пляшок. Чомусь здавалося, що усі вони з коштовного кришталю. Чому не інтер’єр кабінету сучасного алхіміка, якій навчився перетворювати Філософський камінь на Рідину, і тепер вправно торгує нею під акцизними марками…Рідина швидко потрапляє покупцю прямо в душу, і душа одразу ж розкривається Квіткою Лотосу. Йоги намагаються досягнути такого стану усе життя. Ясєн Арафат – не у кожного виходить. Дурні! Адже питання можна порєшать набагато простіше: дві сотки грошей, п’ять хвилин часу і …ви у нірвані. Навіть без закуски…
…Хочеш захищати Україну? Красавчик! Козак! Але, думаєш, що так просто реалізувати своє конституційне бажання? Почни, друже, з малого. Передоручи Богу та бюрократії турботу про найрідніших тобі людей. Ну як? Наважився на таке? Хм. Двічі козак. Тепер зарий, як дохлу собаку, справу, якою займався. Цілком можливо, що ти до неї вже ніколи не повернешся. З затишної квартири переселись до прокуреного, проїденого мишами бліндажику. Не можеш заснути під хропіння товариша? Тренуйся, в тебе попереду хм…ніхто не зна скільки часу. А доводилося вже користуватися послугами армійської польової вбиральні – траншеї на десяток абонентів? Аромат такий, що дрони падають! Але ти ж не дрон, бо тебе не зроблено у Китаї. Падати тобі не те що нема куди, небажано. З’явилася вільна хвилинка? Подивися новини в телефоні, якщо є нет. В новинах яйця по 17 гривень. Співак Вінник зі своєю таємничою хворобою, через яку вже на другий день війни був вимушений таємно виїхати до Німеччини. Демі Мур, яка заявила, що її ім’я, невдячна публіка усе життя вимовляє неправильно…
Але усе це, рівним рахунком, нічого для тебе не змінює. Тому що усе вищеперераховане всього-на-всього, як обов’язкова процедура зважування перед битвою за Батьківщину. Ти – зведена пружина автомату. І дурниці, що автомат – совдепівській калаш. А Велика битва, про яку нащадки обов’язково напишуть фарбою на парканах історії, місяць за місяцем товчеться чорти ії знають де. До Житомирщини, де власне проходить твоя служба, долітають лише віддалені та непов’язані ніякою логікою відлуння. Тобто, усе, що ти приніс в жертву, одягнувши зелений піксель, було даремно? Ні, ніхто не сперечається, в нашій області теж потрібно тримати військо, але йшов до армії ти явно не за тим, щоби тебе десь «тримали» … За «лоха»?
…Він щодня смикав, тормошив командирів: «Ми тут скоро мохом поростемо! Занять треба більше. Навчань. Я «срочку» у внутрішніх військах був. Пам’ятаю усе. Покажу, як окопи штурмом брати. Фізо не завадило би…Марш- кидки гарна тема…» Від нього відмахувалися, як від сільського дурника. «Ну-ну, старший солдат повчає офіцерів! Перегар демократії! Які окопи, які штурми – ми на Жи-то-мир-щи-ні! Не на фронті. Ми Те-ре-оо!» Але старший солдат був надокучливий до непристойності. І одного разу трапилося те, що власне і повинно було трапитися: він просто дістав начальство своїми ідеями.
«Задрав ти! Йди, проводь свої навчання! Які? Ти щось про марш кидок казав? Ось і організовуй! Вперед!»
…Погодилося чоловік із двадцять. Хто від нудьги. Хто по приколу. В нашій країні відсотків 73 люблять, коли по приколу. До фінішу, правдами та не правдами дісталася половина. З матюками, з прокльонами, зі збитими до крові ногами. Дехто, взагалі загубився. Хто крутішій, приїхав на таксі.
«І навіщо нам це було треба? Ми що, десант? Ми – Те-ре-оо! Наше діло на блокпостах стояти!», – обурювалися учасники. Начальство зберігало багатозначне мовчання, тим самим ясно даючи зрозуміти на чиєму воно боці: «То що, старший солдат, зрозумів, як це – працювати Наполеоном?»
Такого вголос, зрозуміло, ніхто не сказав, проте в армії іноді бувають ситуації, коли вимовляти слова зовсім необов’язково. А невисловлені словосполучення, як та мошкара, що роїться в повітрі і нахабно лізе в усі отвори тіла, окрім вух.
Добре, що неподалік, у селі є магазин, а в магазині – Філософська Рідина. Він залляв її в душу по саму кришку. Так легше відволіктися, прислухатися до себе. Зібратися з думками. Ні, він не буянив. Не бив морди. Не валявся під парканом. Просто сидів та спостерігав за Квіткою Лотосу. І як вони у біса здогадалися про Квітку? Заштовхали в машину. Сам командир роти повіз його в лікарню на «задувку».
В крові виявили багато цифр, ком та проміле. Цікаво, чому коми не дряпають серце? Почали оформлювати папери. Довго, нудно. Вже нікому і справи нема до «задутого». Вийшов на вулицю. Вечір. Темно. Постояв, покурив та… пошкандибав пішки у розташування своєї роти. А це кілометрів з 15. По дорозі зупинився перепочити на блокпості. Там знайомі усі, хлопці. Пили каву з тим, що було: із тушонкою та цукерками. Палили цигарки та сперечалися за життя. Вранці побратими зупинили попутку. А в роті ще з вечора сполох: солдат з позивним «Кіт» самовільно покинув розташування частини, тобто, лікарні. ЧП! Війна йде, а «Кота» нема!
- Ось він! З’явився! В прокуратуру його! Дострибався, панове дезертир?!
- Де дезертир? Я пішки йшов.
- Щось довго ти йшов! 15 км за 10 годин?!
- Ну так. Ви ж мене «задули»? Виходить я п’яний був. А п’яному і півтора кілометра за годину – це величезна швидкість. Усякий підтвердить, хто у темі.
- Чому не підійшов до автомобіля командира роти?
- Не побачив, бо «задутий» весь …
Військова прокуратура втручатися не стала, як та кицька, яка кинула котят. Ротний знову запхав його в машину, повіз на бесіду до заступника командира батальйону з морально-психологічного забезпечення – до «замполіту» по-старому.
«Ось, пане майор, доставив алкаша на перевиховання!»
Замполіт, він хоча і інакше тепер зветься, але на відвертість виводити вміє. Побалакали по душах так, що аж впрів «Кіт». Перед тим, як попрощатися майор відвів в бік ротного: «Колючий хлопець цей твій «Кіт». Зухвалий.»
- «Так, зухвалий, панове замполіт. І те, що він накоїв, неможна залишати без покарання!»
- «Розумієш, ротний, з таких «Котяр», практика доводить, іноді виходять гарні бійці! Охолонь! Не карай суворо!»
Чого-чого, але такого вердикту командир роти зовсім не очікував. Втім, він не звик змінювати свою думку синхронно думці начальства. І час від часу, як тільки траплялася нагода, привозив свого підлеглого за відомою обом адресою. «Гарні бійці, кажете, пане замполіт? Ну, ну…А я караю не сильно, проте регулярно!»
Історія друга. Зима 2024. Фронт. Донецький напрямок.
Розповідь від першої особи.
Група бійців нашого N-ського батальйону Житомирської територіальної оборони отримала завдання зачистити ворожий окоп та, водночас, поміняти побратимів, позиція яких знаходилася неподалік. Пішло нас четверо. Я – старший. З чотирьох – двоє новобранців. Залишив їх, від гріха подалі, на вихідному рубежі. Кажу, сидіть, прикриєте нас, якщо боронь Боже. Було близько дев’ятої ранку. Підорський окоп з вигляду, начебто і невеличкий. А як заскочили в нього, довжелезний, падлюка, виявився. Добрих метрів сімдесят. До того ж глибокий, широкий – ціла вулиця. Двоє наших там лежали мертвих. Пройшли до кінця, підорські речі валяються, але самих підорів немає. Під час ходи помітили, лаз якийсь в бік йде, прикритий маскувальною сіткою. Потім повернулися до нього, зайшли, ого – там цілий бункер. В ньому і генератор, і дерев’яна підлога, і батарея екофло, і ліжка, і килими на стінах. Справжня квартира з євроремонтом. Подивилися, вилізли. Вражень, повні кишені. Викликаємо по рації хлопців, яких міняти повинні, тиша. Ніхто не відповідає. Чи то зв’язок пропав, чи то просто не чують? Стоїмо, думаємо, що робити. Аж тут по нам дрони ворожі почали працювати. Скиди скидають. Ми скиди «яйцями» називаємо. Напарнику уламок «яйця» прямо в підсумок з набоями прилетів. Еге ж, бачимо, пахне смаженим, сховалися в бункері. Сидимо, перечікуємо. Через якийсь час вийшли на зв’язок побратими, ті, котрих ми повинні були замінити. Вони, виявляється, поруч були, в зруйнованих дачах. Медик їхній, Вася, позивний «Шприц», кричить по радєйкє: «Зустрічайте. До вас підори! В поганому сенсі цього слова!» У новобранців моїх паніка. Забилися в куток. Я їх не засуджую, майже всі такими були. Ми з напарником, з тим, що окоп зачищали, «Бруль» його позивний, автомати з запобіжників, виглядаємо. Бачимо, неподалік лазить якесь опудало. У повному спорядженні: автомат, бронежилет, каска, все таке. Кричить комусь: «Хлопцы, хлопцы, я их нашел! Сюда скорей, сейчас им пи**а будет!»
Зрозуміло, опудало не саме. Що робити? Новобранці пошепки, давайте, кажуть, сховаємося і тихенько перечекаємо. Ховатися? Йоханий бабай, якого бена я тоді на війну йшов? Ворога пересижувати? Але й застрелити цього «воїна» теж не наважуємося – він в українському однострої, в українських берцях. З іншого боку, розмовляє якось ну дуже по-кацапськи. Коротко кажучи, головоломка ще та. Ми з «Брулем», щоб довго не думати, дали чергу над головою. Якщо наш, вирішили, щось наше скаже. Ось так я перший раз у житті стрелив в бік живої людини. Вояка після наших пострілів зник, як Янукович. Хвилин десять його не було. Потім дивимося, знов йде до нас. Але, вже без автомата. Проте…з ножем. Вхід до бункеру, як я вже казав, закритий маскувальною сіткою. Почав він ножем ту сітку кромсати. Ріже й кричить: «Дайте мне сигарету! У вас есть минута, чтобы дать мне сигарету!» Ми стоїмо такі, офігевші. Жодний інструктор на вишколах не казав нам, що робити, якщо ворог з ножем вимагає цигарку (оповідач нервово посміхається), і тим більш, що робити, коли ти до кінця не впевнений, ворог чи це взагалі. Далі той тип почав розповідати хто він такий. «Вы знаете кто я? – кричить. Я майор ФСБ россии! Сейчас вам будет пи**да!» Проліз через сітку і спускається до нас. Що тут робити? Стріляю. Поцілився в бронежилет, аби не вбити, а тільки зупинити. До останнього не розумію, ворог це чи якийсь дурень жартує. Однострій то наш. Падає «майор». Хрипить. Смикається. «Може прикидається», – думаю, – я ж чітко бачив – усі кулі в «броню» попали. Передаю по рації: «Поранив людину. Імовірно, кацапа.» «Кацап, то не людина!»-відповіли. «Який він? – питають. «Ніякий, – кажу, – 300». Команда обшукати. Обшукуємо з «Брульом». Дивлюся, ого!. Мої кулі його бронежилет пробили. В одній кішені знайшли посвідчення члена якогось кацапського дачного кооперативу, десь за Полярним колом. В іншому – годинник з гравіруванням «МВД России». Усі пальці у майора в синіх «перстнях». На грудях «чекістські куполи». Поки обшукували, дуба дав майор. Заскочили знову до бункеру. Зайняли позицію біля входу. Чекаємо його «хлопцев». Ми ж не знаємо скільки з тим феесбешним клоуном народу. Приготувалися до захисту. Потім схаменулися, відволокли трупачка трохи далі, щоб не смердів під носом. Новобранцям наказав бути готовими заряджати та подавати магазини. Розтяжки поставили на підходах. І тут ворожий міномет, як почав по нас гамселити. Ми в бункер. Щойно відстрілявся міномет – дрони. Так і намагаються залетіти прямо до нас. Після дронів – арта. Після арти знов дрони…Ось така карусель. Отже, змогли ми вийти на світло Боже, лишень, на шосту добу! За цей час усі запаси харчів повиїдали: і свої, і підорські.
Поки ховалися від обстрілів, побратимів разом зі «Шприцем» замінила інша група. Коли, нарешті, обстріли закінчилися і ми вилізли на поверхню, така мене лють взяла до усього козломордого племені, що схопив я за комір дохлого «майора» та жбурнув його, як ляльку якусь. А «майорчик», треба сказати, дядько був не маленький. Потім вже хтось з командирів N-ської штурмової бригади, наших сусідів, розповів історію того «курильщика». Виявляється, декілька днів до того, під час ворожої атаки на наші позиції «феесбешник» звалився з БТРа і відстав від групи. Увесь цей час, як лунатик бродив по передньому краю. Примудрився, паскуда, залізти на один з наших командно-спостережних пунктів, де зарізав командира батальйону. Але це нам вже потім розповіли.
Від того підорського «евро окопу» до своїх ми дві доби ще добиралися. Хоча відстань усього-то півтора кілометра. Весь час повзком. Від воронки до воронки. Такі були сильні обстріли. Ну, ось, поки, напевно, і усе. Начебто, більше нема чого додати, – закінчив свою розповідь «Кіт». Дістав тремтячими пальцями сигарету, запалив турбозапальничку. Перехопив мій запитальний погляд, посміхнувся: «Не звертай уваги. Руки вже декілька місяців тремтять, не проходять. Стрес. А взагалі, війна – це моє. Я тут, як риба у воді. А риби, ти ж розумієш, горілку не п’ють. З ідейних міркувань. Тільки воду».
У 2024 році «Кіт» нагороджений Червоним хрестом за мужність і Залізним хрестом Міністерства оборони України. Також, рішенням командира батальйону, бійцю присвоєно військове звання «молодший сержант». На початку 2025р. «Кота» призначено головним сержантом розвід взводу. Вказувати у публікації своє справжнє ім’я «Кіт» категорично не дозволив.
Автор: Богдан Лу
