Їх майже ніколи не називали окремо. Просто — Брати Капранови. Однакові вуса, схожі голоси, невичерпний гумор і дивовижне вміння розповідати про українську історію так, що навіть людина, яка боялася шкільних підручників, раптом хотіла слухати далі.
24 липня Віталію Капранову виповнилося 59 років. Його братові-близнюку Дмитрові сьогодні було б стільки ж. Письменник, видавець і громадський діяч Дмитро Капранов раптово пішов із життя 16 квітня 2024 року.
Брати народилися 1967 року в Дубоссарах, нині Молдова, але своєю батьківщиною називали Очаків на Миколаївщині, де виросли й закінчили школу. Поява родини в Молдові була наслідком сталінських репресій: їхнього діда оголосили «ворогом народу», а бабуся з дітьми мусила тікати.
Одна з найбільших життєвих іроній полягала в тому, що майбутні популяризатори української культури не вивчали української мови у школі. Натомість закінчили спортивну школу з греко-римської боротьби, музичну — за класом фортепіано, а згодом здобували технічну освіту у Свердловську та Москві.
Від української газети в Москві до власного видавництва
У Москві брати працювали у фармацевтичному та виноробному бізнесі, жили, за іронією долі, на вулиці Івана Франка й долучилися до українського діаспорного руху. Видавали українську газету «Тинди-ринди» та журнал фантастики «Брати», а вечорами писали майбутній «Кобзар 2000».
У 1998 році Дмитро та Віталій переїхали до Києва. Причину згодом сформулювали одним реченням:
«Українці мають жити в Україні».
На батьківщині вони побачили майже порожній ринок української книжки. Для першого каталогу «Книгоноша» брати зібрали книжки з видавничих складів — набралося лише близько 600 українськомовних назв, незалежно від року видання.
Замість того щоб скаржитися, Капранови вирішили самі стати видавцями. У 2000 році запрацював «Зелений пес», а вже наступного року вийшов їхній «Кобзар 2000» з ілюстраціями Владислава Єрка.
Потім були «Приворотне зілля», «Розмір має значення», «Щоденник моєї секретарки», «Забудь-річка», «Паперові солдати», «Історія нашої Церкви» та «Історія Європи. Український погляд».
Особливе місце посіла видана 2013 року «Мальована історія Незалежності України». Складні події минулого у ній пояснювалися просто, дотепно й через малюнки — так, щоб дорослі могли читати книжку разом із дітьми.
Капранови постійно вигадували, як привернути увагу до української книжки. Вони започаткували конкурс гостросюжетної літератури «Золотий Бабай», проводили акції на захист книговидання, а 2011 року організували перший Всеукраїнський конкурс двійників Тараса Шевченка.
У 2019 році брати створили YouTube-канал «імені Т. Г. Шевченка». Історію там подавали не як перелік дат і прізвищ, а як живу розповідь із несподіваними фактами, жартами й відповідями на запитання, які рідко ставили у школі.
Коли популяризатори історії стали до строю
Після початку повномасштабного російського вторгнення 54-річні Дмитро та Віталій Капранови вступили до лав полку «Азов» і брали участь в обороні Київщини.
Вони пояснювали різницю між українським націоналізмом і російським нацизмом:
«Наша війна — це війна нацистів проти націоналістів. Саме тому російських нацистів не влаштовує існування української нації. Націоналізм захищає своє, а нацизм знищує чуже».
Згодом брати повернулися до книжок, лекцій і відео. Вони продовжували робити те, що вміли найкраще: повертати українцям історію, яку століттями перекручували, замовчували або привласнювали.
16 квітня 2024 року Дмитро Капранов раптово помер. Йому було 56 років. Відтоді звичне словосполучення «Брати Капранови» звучить інакше, але написані ними книжки, записані відео та створене видавництво залишаються спільною справою двох.
Сьогодні Віталію Капранову — многая літа. Дмитрові — світла пам’ять. А Україні — вдячність братам, які довели: про власну історію можна говорити без нудьги й меншовартості, голосно, сміливо та своєю мовою.
Хочете читати більше історій про людей, які змінювали Україну?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Розповідаємо про тих, чиї вчинки й слова залишаються з нами.
