Сергію Лакійчуку було лише 18, коли він свідомо відмовився від безтурботного життя студента і став солдатом ЗСУ. Він мав розуміти, що шанси на повернення живим із жорстокої воєнної м’ясорубки невеликі, але інакше вчинити не міг. “Хто піде воювати, якщо не я?” – запитував він у матері, яка благала його хоча би закінчити навчання, адже Сергій був студентом Житомирського фахового коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка. До випуску залишався лише рік. Але Сергій для себе все вирішив…
12 вересня він підписав контракт на рік з 3-ю окремою штурмовою бригадою. У нього був позивний “Вольфрам” (найтугоплавніший метал). І він цілком відповідав своєму позивному. Як потім розповіли побратими Сергія, останній його бій стався 9 січня поблизу населеного пункту Зелений Гай Ізюмського району на Харківщині. Це був нерівний бій, адже ворог, штурмуючий українські позиції, був набагато краще оснащений зброєю і технікою. Але наші хлопці билися і протистояли до останнього. Із восьми бійців, які знаходились під шквальним обстрілом, вижив тільки один. Сергій не дожив до свого 19-річчя лише тиждень.
Молодий чоловік, чиє життя тільки починалось, який мав право вчитися і не брати участі у війні, сам обрав шлях воїна і захисника. Сьогодні такі вчинки – на вагу золота… Низький уклін і велика пошана Сергію за його неймовірну мужність та відданість Україні.
Ким бути: військовим чи дизайнером?
Коли журналістка побачила матір Сергія – Ірину Лакійчук, – одразу зрозуміла, що у сина такі ж надзвичайно красиві очі, як і у мами – кольору ясного неба. Жінка розповіла, що сім’я живе у селі Тютюнники Чуднівської громади, вона працювала бухгалтером на різних підприємствах, в тому числі у відомій агрокомпанії “Нібулон”. Виростила трьох дітей. Сергій – наймолодший, найулюбленіший, в якому всі члени сім’ї душі не чули.
– Сергій – це моє пізнє дитя, яке я народила у 40 років, – розповідає жінка. – Коли йому виповнилося вісім, помер батько від онкопатології, і я виховувала його сама. Різниця у віці між Сергієм і його братом та сестрою досить велика – 18 і 13 років, тому він для всіх був яскравою квіточкою, яку всі обожнювали. Він був світлою дитинкою, як сонечко. Любив тварин, постійно возився з котенятами, собачками. Ні з ким ніколи не сварився, був добрим і чуйним. Сергій був небагатослівним, свої почуття та негаразди ховав у собі. Якщо у нього щось боліло, він лишній раз не казав мені, щоб не тривожити. Після 9 класу перед сином стало питання вибору подальшого шляху. Його старший брат – військовий, і, мабуть тому Сергій теж вирішив піти цим шляхом. Спробував вступати у Київський військовий ліцей імені Івана Богуна, але не склалося. Тоді ми подумали, що з нього може вийти дизайнер чи архітектор. В школі він непогано креслив. Сергій ніколи не вчився професійно малюванню, але коли він готувався до екзаменів, виявилося, що в нього є для цього здібності. Він успішно вступив у Житомирський коледж культури і мистецтв на спеціальність “дизайнер”. Ми навіть не підозрювали, що крім аматорських замальовок Сергій може створювати справжні портрети олівцем та інші цікаві роботи, які він зробив під час навчання у коледжі. Він намалював навіть свій автопортрет, який, правда, так і залишився незакінчений.
“Якщо Сергій щось вирішив, ніколи не відступить”
– Ще взимку минулого року Сергій почав мене готувати до того, що піде у ЗСУ, – продовжує Ірина Лакійчук. – Старший брат Сергія перебуває на фронті з самого початку війни і, мабуть, Сергій не міг змиритися, що він досі не з ним. Після закінчення третього курсу він розповів мені, що у Києві на базі 3-ї штурмової бригади має проводитися, так званий, тестовий тиждень, і він хоче спробувати. Ми мали надію, що, можливо, це випробування змінить його рішення. Були хлопці, які втекли звідти вже на другий день. А він гідно подолав всі труднощі, все витримав і переконався, що шлях військового – саме для нього. Як мені не було тяжко, я погодилась відпустити сина, тому що бачила його неймовірне бажання і велику впертість. Якщо він щось вирішить, ніколи не відступить. В липні Сергій проходив навчання на базі 3 штурмової, потім у навчальному центрі “Десна” у Чернігівській області. З 12 вересня він підписав контракт на військову службу на рік і потрапив на Харківщину. У рідких телефонних розмовах і повідомленнях він ніколи не жалівся, завжди повторював, що у нього все добре. Побратими вже потім розповідали мені, що Сергій був наймолодший, але сильний духом. Мовчазний, впертий і рішучий. 7 січня від нього прийшло останнє повідомлення: “Виїжджаю на роботу”, тобто “на нуль”. Ми з донькою приготували йому посилку, щоб відправити до його дня народження – 16 січня, але через два дні Сергія не стало… Горю немає меж. Не знаю, де взяти сили для подальшого життя…
“Сергій був добрим і чуйним”
Журналістка поговорила з Олександром Шанським – викладачем комп’ютерної графіки коледжу, де вчився Сергій.
– У Сергія були певні здібності, які потрібно було постійно розвивати і багато практикуватись, але вже на третьому курсі він був настільки налаштований на службу в ЗСУ, що мало приділяв уваги навчанню. Він навіть побрив голову і вже уявляв себе солдатом на фронті…
Ось що розповів Максим Шостак – товариш Сергія по навчанню.
– Сергій обрав професію дизайнера, і начебто все у нього виходило, але, мені здається, він розумів, що це не його професія. Думаю, певну роль зіграв його брат-військовий, який був прикладом для нього. Вирішальним моментом став приїзд у коледж представників 3-ї штурмової, які пропонували бажаючим приєднатися до них. Спочатку мали відбутися тренування, а далі – кожен мав вирішити сам. Ця зустріч стала поштовхом для зміни його життя. Він і раніше планував стати військовим, а після цього прийняв остаточне рішення. Як товариш він був добрий, чуйний, допомагав, чим міг. Всі у нашій групі до нього добре ставилися, і тепер пишаються його героїзмом та тяжко переживають втрату.
* * *
Можливо, Сергій у свої 18 років дещо романтизував війну і свято вірив у те, що кулі не беруть відчайдушних. Щиро вірив у свою вдачу. Але… Війна забирає кращих. Саме завдяки таким безстрашним захисникам, як Сергій, ми сьогодні маємо можливість жити… Вічна пам’ять Герою.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
